Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Так от з цими черепами-предками папуаси й приходять на відправу до хатини Маклая.

Предки довго жили, і Маклай кожного з них, звісно, добре знав. Вони всі були його вірними друзями, тому їхня присутність у хатині для нього завжди приємна і він ні на кого з живих не сердиться. Крім того, предки краще розуміють його умовні таємні знаки, і після спілкування з ним їхні поради стають іще мудріші. Але треба пильнувати, щоб жінки, які принесли черепи предків до хатини, біля входу передавали їх чоловікам і вертались по домівках. Інакше при них ніяких таємних знаків Маклай не подасть. Не любить він жінок.

До речі, такий висновок про ставлення Маклая до жінок папуаси зробили не випадково. Коли понад сто років тому вчений, прибувши на береги Нової Гвінеї, поступово завоював симпатію і довір'я тубільців, вони вирішили віддати йому в дружини найвродливішу з місцевих дівчат і наполегливо намагалися це здійснити, на що він незмінно відповідав: «Маклай нанглі ава арен» (Маклаєві жінка не потрібна). Звідси, видно, все й пішло. Не потрібна найвродливіша жінка — отже, жінок він взагалі не любить.

Цілком логічно, хоча, розповідаючи легенди про незвичайну доброту Маклая та його шанобливе ставлення до жінок, папуаси в цьому самі собі суперечать. Певно, суть у тому, що будь-який з культових обрядів папуаські чоловіки вважають виключно своїм власним привілеєм і, явно намагаючись підкреслити свою перевагу над жінками, оточують себе такою собі поважною таємничістю. Збоку їхня поведінка тоді схожа на гру великих наївних дітей, але самі вони все роблять цілком серйозно і всьому щиро вірять.

1921 року всі хатини Маклая в Західному Іріані голландці спалили. Та невдовзі «таль Маклай» почали з'являтися знову. Їх знову спалили. І знову з'явилися нові. А потім папуаси замість бамбукових хатин стали будувати кам'яні.

Ніколи раніше кам'яного будівництва у тубільців Нової Гвінеї не було. Люди «кам'яного віку», вони чудово вміють обробляти камінь, але в будівництві його не застосовували. Перші будівлі з цегли і каміння на острові звели європейці. Папуаси взяли з них приклад, але своїм будівлям надавали форму бамбукових хатин Маклая. І робили все тільки з каміння, причому ж монолітного, щоб будівлю не можна було ні підпалити, ні зруйнувати.

На жаль, багато разів їм довелося розчаровуватися. Хатини Маклая, як і раніше, руйнували: не вогнем, то вибухівкою. Примиритися з будь-яким конкурентом голландська церква затято не бажала. Проте успіху в Західному Іріані вона все одно не мала. Не тільки в білому богові, але і в білих священиках папуаси вбачали своїх ворогів, бо ті приводили в їхні села солдатів, які знищували все, що було пов'язано з тубільними культовими обрядами. Саме тому, всупереч насильству побожних цивілізаторів, ім'я доброго Маклая серед папуасів ставало дедалі популярнішим. Минали роки, десятиліття, але воно не забувалось. І незважаючи ні на що, хатини Маклая на Новій Гвінеї все-таки стоять. Тепер їх менше, набагато менше, ніж було до 1921 року, але вони є.

Одну з них ми й хотіли подивитись у селі Араль.

Назустріч нам з села йшла юрба чоловіків, душ двадцять. Попереду ступав наш старий провідник, що був хтозна-куди зник. Зупинившись за два кроки від нас, він з надривною хриплуватістю прокричав:

— Уранаса-уранаса пергі Араль тагі! (Чоловіки села Араль прийшли!)

— Апа кабар? (Що нового?) — привіталися ми з чоловіками села Араль по-малайському.

Вони не відповіли. Мовчали, пильно роздивлялись мене й Анді. Але обличчя їхні при цьому не виказували ніякої цікавості. Зовні вони були геть байдужі.

Минула хвилина, друга… Папуаси мовчали. Відверто кажучи, мені стало трохи не по собі. Що там в голові у цих людей?

Розмальовані червоною і білою глиною торси, кабанячі ікла або круглі кістяні палички в носових перегородках. З одного до кінчика носа пришито ґудзик. Ротангові браслети вище ліктів і на ногах, намисто з відполірованих собачих зубів, черепашок, кольорових камінчиків. У кожного в руках бамбуковий спис.

Навіть тепер, пригадуючи ту першу зустріч у джунглях Західного Іріану, я притлумлюю мимовільний холод. Надто застрашливий вигляд мали чоловіки села Араль. А їхня тривала мовчанка була просто нестерпна, хоч Анді й попередив мене, що одразу вступати в розмову з незнайомими людьми у папуасів вважається непристойним. Чоловік повинен мати витримку і спершу добре роздивитися, хто перед ним.

Не пригадую, про що я думав у ті прикрі хвилини, але тепер, заново переживаючи їх, дуже ясно уявляю собі першу появу Маклая на березі затоки Астролябія. Так чи інакше, але я був певен, що зі мною нічого страшного не станеться. До того ж поряд був Анді, який володів місцевою мовою. А в Маклая не було ні перекладача, ні хоч якоїсь певної надії на особисту безпеку. Адже в той час по всій Океанії про папуасів ходили найжахливіші чутки. Кровожерливі канібали, жорстокі дикуни… Він ішов до них, знаючи тільки це.

Звичайно, перемогла мудрість — лежачого не б'ють. Та які потрібні були нерви, щоб в оточенні цих людей лягти на циновку й заснути?

… Нарешті з гурту вийшов високий літній чоловік — видно з усього, начальство: його голову прикрашали прихоплені бісерною пов'язкою гострі козячі роги й закріплена на тій же пов'язці давно застаріла австралійська колоніальна монета, що хтозна-як попала в індонезійську частину Нової Гвінеї. Староста села.

— Кабар байк! (Новини добрі!) — відповів він на наше привітання майже грізно. — Я — Нагурдан.

Анді ледь схилив голову:

— Ми слухаємо тебе, Нагурдане.

— Нагурдан слухає тебе і його. Говори.

Наш старий уже напевне сказав, чого ми сюди завітали, але Анді все пояснив Нагурданові ще раз. Він пояснив, що цей білий чоловік (мова йшла про мене) — байк оран, хороший чоловік. Він прийшов здалеку, бо любить Маклая і хоче побачити, яку хатину збудували для нього люди