Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

Полум'я перекинулося на килим у коридорі, лизнуло оббиті тонкими дошками стіни.

– Пожежа!

– Татку!

– Донно!

«Хлопчика не можуть звати Донною», – Рейн зв'язав фіранки і викинув один із кінців у віконний отвір, використовуючи карниз замість гака.

– Донно!

Він вискочив на підвіконня, вчепився в щільну тканину.

«Я не покалічуся», – заявив собі.

Уперся ногами в стіну й глянув нагору, перевіряючи, чи добре закріплений вузол.

І пальці розтулилися самі собою.

Із сусіднього вікна здивовано дивилися небесно-блакитні очі Бори. Маленької Бори. Такої, якою Рейн запам'ятав її у день першої зустрічі.

– Донно!

Падіння позбавило його жаху.

Коли він зумів підняти повіки, будинок палав. Зверху сипався попіл, в обох вікнах вирувало полум'я. Хтось відчайдушно плакав, люди гасали, як скажені, коні божеволіли… Обгорілий карниз упав за пів кроку, небезпечно близько розбився шматок даху.

«Я повинен встати», – Рейн не вірив, що досі живий.

І все ж таки він старався. Збирав волю в кулак, щоб поворухнутись. Один крихітний рух… Один! Це доведе, що є сенс боротися!

«У мене вийде. Я вмію виживати. І я знайду тебе, мамо. Допоможи мені… Дай сили! Я знайшов підказку. Вір мені, мамо! Ти так любила батька… Ти маєш дізнатися, що він хотів сказати тобі наостанок!» – Рука ворухнулася, перевіряючи, чи на місці лист, і Рейн із незрозумілою тугою подумав, що знову обдурив долю.

Зовнішня частина підвіконня полетіла вниз. Швидше! Геть! Швидше!

Обійшлося.

Рейну, як завжди, щастило.

Сум'яття допомогло забратися, не привертаючи уваги. Його проводжали байдужими поглядами. Навколо коївся хаос, і пристойно одягнений чоловік із чистим обличчям і ввічливими манерами сприймався як невезучий гість, що ховався від вогню в саду.

Візник доставив його в порт за хутряну шапку та сурдут із добротного сукна.

– Не здохнеш у дорозі? – запитав капітан торговельного судна, куди Рейн спробував влаштуватися з умовою відпрацювати проїзд. – Готувати вмієш?

Трясця, йому справді щастило, і від цього на душі було бридко.

Він покинув Ібіс раніше, ніж особняк губернатора перетворився на вугілля. Стовп диму довго маячив на горизонті. Потім його закрили хмари і біль у серці трохи вщух.

– Тебе як звуть? Документи треба заповнити. Це пристойний корабель, а не піратське корито.

– Мовчун.

– Га?

– Барс. Барс Молчун.

– Кумедні в тебе батьки, хлопче. Обізвали навік, і прізвиська не треба.

Рейн знизав плечима і подався освоюватися на камбузі.

Він не знав, чи вижила дитина з блакитними очима. Намагався вірити: вогонь був не настільки сильним, щоб зупинити люблячого батька.

А ще Рейн відчував, що його душа згоріла того ж дня. І, як не дивно, це давало полегшення.