Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Лакей вийшов.

— Змагання з чемності, — сказав Альбер, — правда ваша, маестро Пастріні, ваш граф Монте-Крісто дуже вихований чоловік.

— То ви погоджуєтеся на його пропозицію? — запитав маестро Пастріні.

— Авжеж, — відказав Альбер, — та, зізнаюся, мені жаль нашого воза; і якби вікно в палаццо Росполі не винагородило нас за цю втрату, то я, либонь, таки тримався б мого попереднього наміру. Як ви гадаєте, Франце?

— Зізнаюся, мене теж спокусило тільки вікно в палаццо Росполі, — відказав Франц.

Пропонування двох місць біля вікна в палаццо Росполі нагадало Францові про підслухану ним у Колізеї розмову поміж незнайомцем і транстеверинцем. Якщо чоловік у киреї, як припускав Франц, був тією самою особою, чия поява у театрі Арджентіна так зацікавила його, то він, звісно ж, його побачить, і тоді ніщо не завадить йому задовольнити цікавість.

Заснув Франц пізно. Думки про незнайомця й очікування ранку хвилювали його. Авжеж, уранці все мало з’ясуватися; цього разу таємничий господар з острова Монте-Крісто вже не міг утекти від нього, якщо тільки він не володів перснем Гігеса і, завдяки тому перстеню, здатністю ставати невидимцем.

Коли Франц прокинувся, не було ще й восьмої.

Альбер не мав причини нетерпляче очікувати ранку, то міцно спав.

Франц послав по господаря. Той з’явився до нього і вклонився зі звичною запобігливістю.

— Маестро Пастріні, — сказав Франц, — якщо не помиляюся, сьогодні когось мають стратити?

— Так, ваша ясновельможносте, але якщо хочете, щоб я дістав вам вікно, то тепер уже запізно.

— Ні, — заперечив Франц, — утім, якби я дуже хотів би побачити це видовище, то, певне, знайшов би місце на пагорбі Пінчо.

— О, гадаю, ваша милість не захотіла б мішатися з простолюдом, що завжди юрмиться на Пінчо.

— Напевне, я не піду, — сказав Франц, — та мені хотілося б мати певні відомості.

— Які?

— Про кількість засуджених, про їхні імена і спосіб страти.

— Нема нічого легшого, ваша ясновельможносте. Мені якраз принесли tavolette.

— А що таке tavolette?

— Це дерев’яні дощечки, що розвішуються на вулицях напередодні страти: на них наклеєні імена злочинців, їхні злочини і спосіб страти. Це своєрідне прохання до віруючих помолитися Богові, щоб він послав тим винуватцям щире каяття.

— І вам приносять оті tavolette, щоб ви долучили ваші молитви до молитов віруючих? — недовірливо запитав Франц.

— Ні, ваша ясновельможносте, я домовився з розклеювачем афіш, і він приносить їх мені так само, як приносить театральні афіші, щоб мої гості були обізнані, якби хтось із них захотів бути присутнім від час виконання вироку.

— Ви такі люб’язні, — сказав Франц.

— Можу сказати, — з усмішкою мовив маестро Пастріні, — я роб­лю все, що можу, для зручності шляхетних чужоземців, що вшановують мене своєю довірою.

— Бачу, любий господарю, і всі будуть розповідати про це, будьте певні. А тепер мені хотілося б прочитати одну з цих дощечок.

— Зараз, — сказав господар і відчинив двері, — я звелів, щоб одну повісили на сходовому майданчику.

Він вийшов із кімнати, зняв із цвяха таволетту і приніс її Францові.

Ось дослівний переклад тієї смертної об’яви:

«Цим доводимо до загального відома, що у вівторок, 22 лютого, першого дня карнавалу, за вироком верховного суду, на П’яцца-дель-Пополо зазнають кари на смерть: Андреа Рондоло, засуджений за вбивство вельмишановного і високоповажного дона Чезаре Торліні, каноніка церкви святого Івана Лютеранського, і Пеппіно, на прізвисько Рокка Пріорі, викритого у спільництві з мерзенним розбійником Луїджі Вампою і членами його ватаги.

Першого буде mazzolato.

Другого буде decapitato.

Просимо побожні душі благати Господа про дарування щирого каяття цим двом нещасним злочинцям».

Це й було те, що чув Франц два дні тому поміж руїнами Колізею, у програмі не сталося ніяких змін: імена засуджених, їхні злочини, спосіб страти — усе було таке саме.

Тож транстеверинцем був, либонь, сам Луїджі Вампа, а чоловік у киреї — то був Синдбад-Мореплавець, що і в Римі, як і Порто-Веккіо і Тунісі, провадив свою філантропічну діяльність.

Тим часом вибило дев’яту годину, і Франц хотів уже будити Альбера, коли ж той, на превеликий його подив, раптом вийшов зі спальні, причому був навіть добре вбраний. Думки про карнавал не давали йому спокою і підняли з ліжка раніше, ніж Франц того очікував.

— Як ви гадаєте, маестро Пастріні, — звернувся Франц до господаря, — якщо ми обидва готові, то чи не заявитися нам до графа Монте-Крісто?

— Авжеж, — відказав той, — граф Монте-Крісто має звичку вставати зарання, і я певен, що він уже години зо дві, як не спить.

— І ви вважаєте, що ми не потривожимо його?

— Певен.

— У цьому разі, Альбере, якщо ви готові...

— Я цілком готовий, — сказав Альбер.

— То ходімо і висловимо нашому сусідові вдячність за його люб’язну увагу.

— Ходімо.

Францові й Альберові варто було тільки перетнути сходовий майданчик. Господар випередив їх, подзвонив, і лакей відчинив їм.

— I signory francesi,[38] — сказав Пастріні.

Лакей уклонився й запросив їх увійти.

Вони пройшли через два покої, опоряджені з розкішшю, якої вони не сподівалися знайти у готелі маестро Пастріні, і ввійшли нарешті до бездоганно обладнаної вітальні. На підлозі лежав турецький килим, а зручні фотелі наче запрошували гостей відпочити на їхніх пругких подушках і вигнутих спинках. На стінах висіли полотна відомих мистців упереміш із розкішною зброєю, на дверях гойдалися пишні штори.

— Якщо ваші ясновельможності зволять сісти, — сказав лакей, — я піду доповісти графові.

І він вийшов іншими дверми.

Коли ті двері відчинилися, звідтіля долинули звуки лютні, які відразу ж замовкли. До юнаків долетів тільки подих мелодії.

Франц із Альбером перезирнулися і знову почали розглядати меблі, полотна і зброю. Що далі дивилися вони на ту розкіш, то чудовнішою вона їм здавалася.

— Та й що ви про це скажете? — запитав Франц свого друга.

— Скажу, любий мій, що наш сусід або біржовий маклер, який зіграв на зниження іспанських фондів, або князь, що мандрує інкогніто.

— Цитьте! — сказав Франц. — Ми зараз про це дізнаємося: ось і він.

Пролунало рипіння дверей, штори розсунулися, і на порозі постав власник усіх тих багатств. Альбер рушив йому назустріч, та Франц так і лишився стояти, наче прикутий до підлоги.

То був не хто інший, як чоловік у киреї, незнайомець у ложі, таємничий господар з острова Монте-Крісто.

XIV. Mazzolato

— Панове, — мовив граф Монте-Крісто, — уклінно перепрошую, що не прийшов перший, та я боявся потурбувати вас, якби заявився до вас о вранішній порі. До того ж, ви