Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Він провів її додому; ніяких гостей у неї не було, і ніхто її не чекав; він сказав, що вона обманула його.

— Мені й справді недобре, — сказала вона, — і я хочу побути сама; зустріч із цим чоловіком геть засмутила мене.

Франц пробував засміятися.

— Не смійтеся, — сказала графиня, — та вам і не смішно зовсім. І пообіцяйте мені...

— Що?

— Спершу присягніться.

— Обіцяю виконати все, що завгодно, тільки не відмовитися від спроби дізнатися, хто цей чоловік. Із певних причин, про які я не можу казати, я повинен дізнатися, хто він, звідки і куди прямує.

— Звідки він, я не знаю, та куди прямує, можу вам сказати: простісінько в пекло.

— Повернімося до обіцянки, яку ви хотіли взяти у мене, графине, — сказав Франц.

— Ох, справді; їдьте просто в готель і сьогодні не намагайтеся зустрітися з цим чоловіком. Існує якийсь зв’язок поміж тими, з ким розлучаєшся, і з ким зустрічаєшся. Не будьте посередником поміж мною і цим чоловіком. Завтра ганяйтеся за ним, скільки захочете, та ніколи не знайомте мене з ним, якщо не хочете, щоб я померла зі страху. Тепер прощавайте, постарайтеся заснути, а я знаю, що й повік не зведу до ранку.

На цім графиня розлучилася із Францом, що так і не втямив, пожартувала вона з ним чи й справді перелякалася.

Повернувшись до готелю, Франц застав Альбера в халаті й у хатніх штанах — він зручно розсівся у фотелі із сигарою в зубах.

— А, це ви, — сказав він. — Не думав, що побачу вас раніше завтрашнього ранку.

— Послухайте, Альбере, — відказав Франц, — я радий, що трапилася нагода довести вам раз і назавжди, що у нас дуже хибне уявлення про італійок, хоч, як на мене, ваші любовні невдачі мали б трохи нагнати вам розуму.

— А що ж тут удієш? Дідько їх знає, цих жінок! Беруть тебе за руку, тиснуть її, перешіптуються з тобою, змушують тебе проводити їх; десятої частки таких загравань вистачило б, щоб парижанка згубила своє добре ім’я.

— У тім і річ. Їм нема чого приховувати; вони живуть у своїй прекрасній країні, де звучить «si», як писав Данте, не ховаючись, під яскравим сонцем. Тож вони не знають манірності. Та й ви ж самі бачили, графиня перелякалася.

— Кого? Того шановного добродія, що сидів напроти нас із гожою грекинею? Мені самому кортіло дізнатися, хто вони, і я навмисне зіткнувся з ними в коридорі. Не можу втямити, де ви взяли всю ту чортівню! Це гарний чоловік, пречудово вбраний, здається, для нього шиє наш Блен або Юмані. Він трохи блідий, це правда; та ви ж знаєте, що блідість — ознака шляхетності.

Франц усміхнувся: Альбер думав собі, що в нього дуже блідий колір обличчя.

— Я й сам певен, — сказав йому Франц, — що страх графині перед цим чоловіком — просто фантазія. Він щось казав?

— Казав, та тільки новогрецькою. Я здогадався про це з кількох спотворених грецьких слів. Мушу вам сказати, любий мій, що в коледжі я дуже добре знав грецьку.

— То він балакав новогрецькою?

— Напевне.

— Можна не сумніватися, — прошепотів Франц, — таки це він.

— Що ви кажете?

— Нічого. Що ви тут робили?

— Готував вам сюрприз.

— Який?

— Ви знаєте, що колясу роздобути неможливо.

— Ще б пак! Ми зробили все, що можна було, і нічого не роздобули.

— Мені спала на думку блискуча ідея.

Франц недовірливо глянув на Альбера.

— Любий мій, — сказав Альбер, — ви так зиркнули на мене, що мені хочеться вимагати від вас сатисфакції.

— Я ладен її вам дати, якщо ваша ідея справді така добра, як ви оце кажете.

— То слухайте.

— Слухаю.

— Колясу роздобути не можна?

— Не можна.

— Коней теж?

— Теж.

— Але можна роздобути воза?

— Можливо.

— І паровицю волів?

— Еге ж.

— Так ось, любий мій! Оце нам і треба. Я загадаю прикрасити воза, ми вберемося неаполітанськими женцями і натурально зобразимо славетну картину Леопольда Робера. Якщо, для більшої схожості, графиня погодиться вбратися селянкою з Пуццоле чи Сорренте, маскарад буде ще більше вдалий; вона така гарна, що її візьмуть за оригінал «Жінки з немовлям».

— Їй-богу, — вигукнув Франц, — цього разу ви маєте рацію, і це справді непогана думка.

— І найпатріотичніша, бо воскресить часи наших королів-ледарів! Ага, панове римляни, ви гадали, ми будемо вештатися вашими вулицями пішки, мов якісь лаццароні, лише тому, що у вас бракує коляс і коней! Ну, то ми їх винайдемо!

— І ви вже поділилися з кимось цим геніальним винаходом?

— Із нашим господарем. Повернувшись із театру, я погукав його сюди і виклав йому наші бажання. Він запевняє, що це дуже легко, я хотів, щоб волам позолотили роги, та він каже, що на це потрібно три дні, то нам доведеться відмовитися від цієї розкоші.

— А де він?

— Хто?

— Господар.

— Пішов шукати воза. Завтра, може, буде запізно.

— То він дасть нам відповідь ще сьогодні?

— Я чекаю на нього.

Цієї миті двері прохилилися, і в щілині з’явилася голова маестро Пастріні.

— Permesso?[37] — поспитався він.

— Авжеж, можна, — вигукнув Франц.

— Та й що? — запитав Франц. — Знайшли ви воза й волів?

— Я ліпше знайшов, — відказав господар, вочевидь задоволений собою.

— Ох, стережіться, любий господарю, — сказав Альбер, — добра від добра не шукають.

— Ваша ясновельможність може звіритися на мене, — самовпевнено відказав господар.

— Але в чому ж усе-таки річ? — запитав Франц.

— Ви знаєте, що граф Монте-Крісто мешкає разом із вами на тому самому майданчику?

— Як же ж нам не знати цього, — сказав Альбер, — це через нього ми живемо в тісноті, мов два студенти з Латинського кварталу.

— Він дізнався про вашу халепу і пропонує вам два місця у своїй колясі й два місця у вікнах, які він найняв у палаццо Росполі.

Альбер із Францом перезирнулися.

— Та чи можемо ми пристати на пропозицію людини, якої геть не знаємо... — відказав Альбер.

— Хто він такий, цей граф Монте-Крісто? — запитав Франц.

— Сицилійський або мальтійський можновладець, до ладу й не знаю, та знатний, мов Борґезе, і багатий, мов золота копальня.

— Мені здається, — сказав Франц Альберові, — що, як вірити маестро Пастріні, така людина, як цей граф, міг би запросити нас інакше, ніж...

Цієї миті у двері постукали.

— Увійдіть, — сказав Франц.

Лакей у чепурній лівреї зупинився на порозі.

— Від графа Монте-Крісто баронові Францу Д’Епіне і віконтові Альберу де Морсеру, — виголосив він.

І він простягнув господареві дві візитні картки, а той передав їх юнакам.

— Граф Монте-Крісто, — провадив лакей, — просить вас дозволити йому як сусідові одвідати вас завтра вранці; він хотів би запитати у вас, о котрій годині ви зможете прийняти його.

— Нічого закинути, — прошепотів Альбер Францові, — усе зроблено як слід.

— Передайте графові, — відказав Франц, — що ми самі будемо мати