Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

У послужливості Франсуазі не було рівні, вона могла цілі ночі не спати, порала найчорнішу роботу. Коли по кількох невиспаних ночах ішла здрімнути, а ми за чверть години по тому, як вона засипала, будили її, вона була щаслива, що може робити щось важке, і бралась поратися завиграшки; при цьому її личко не тільки не було надуте, а й світилося скромною втіхою. Лише перед початком меси чи першого снідання Франсуаза, навіть якби бабуся конала, втекла б, із остраху спізнитися. Молодий лакейчук навряд чи заступив би її, та вона на це й не пристала б. Високе уявлення про обов’язки кожного служника щодо нас вона вивезла з Комбре і «нехлюйства» не зносила. З неї виросла бездоганна, владна, руча вихователька, вона привчила шануватися навіть найзіпсутіших наших служників, вони вже не «замахорю-вали» дрібняків і, хоча раніше не відзначалися послужливістю, вихоплювали в мене, щоб я не надвереджувався, найлегші пакуночки. Але комбрейська звичка обходитися без помагачів стала у Франсуази й паризькою. Усяке бажання їй підсобити вона сприймала як особисту образу. Цілі тижні вона не віталася з челядниками, навіть не прощалася з ними, коли ті їхали на канікули, і вони сушили собі голову над такою дивною її поведен-цією, насправді ж вони проштрафилися лише тим, що за Фран-суазиного нездужання щось за неї відробили. Нині, коли бабуся слабувала, Франсуаза вважала догляд за нею своїм винятковим правом. Вона тут примадонна і в ці прем’єрні дні ділитися з кимось своєю ролею не збиралася. Отож-бо усунутий нею молодий лакейчук знічев’я не лише цупив, за прикладом Віктора, з мого бюрка поштовий папір, а ще й брав поетичні томики з моєї книгозбірні. Читав він цілі дні й захоплювався поетами, а коли не читав, то присмачував цитатами з них листи до своїх приятелів на селі. Певна річ, йому кортіло вразити їх своєю ерудицією. Та що він був не бозна-який розумака, то убгав собі в голову, що поемки з моєї бібліотеки це ширвжиток, відомий кожній собаці, і на них можна посилатися. У листах до сільських хлопців, б’ючи на ефект, він перетикав власні роздебендювання Ламартіновими віршами, на зразок таких загальників, як-от: «Боже поможи», а то й: «Добридень».

Задля болей бабусі дозволено морфій. Біль ущух, зате пішло більше білка. Ми били не по недузі, загніждженій у бабусі, а по ній самій, по її безталанному тілові, а бабуся тільки ячала. Біль, якого ми їй завдавали, не винагороджувався користю, бо користі ми їй дати не могли. Ми рвалися викорінити люту болячку, а натомість лише ятрили її, шарпали і, може, наглили ту годину, коли вона замордує свою здобич. У ті дні, коли білок з’являвся у великій кількості, Коттар, повагавшись, скасовував морфій. Цей чоловічок, такий безликий і непоказний, у ті короткі хвилі, коли мислив, коли зважувалося небезпеку того чи того лікування, коли він зупинявся на одному обраному курсі, мав у собі щось величне, — так отаман, у повсякденному житті нікчема, у ту мить, коли все на павутинці, поринає в роздуми, а тоді, знайшовши з погляду стратегії найкращий вихід, командує: «Повернути на схід».

З медичного погляду, хоча сподівання на те, що напад уремії припиниться, здавалося примарне, не треба було перевантажувати нирки. Але, з другого боку, без морфію болі у бабусі робилися нестерпні; вона все повторювала один і той самий рух, від якого у неї вихоплювався зойк. Таке походження болю можуть засвідчити випадки нездужання, яке докучає кожному по-різному. До накуреної кімнати входять двоє здорованів і хоч би тобі що; третій, делікатніший на вдачу, буде почуватись як не при собі. Ніздрі його так і нюшитимуть повітря; здавалося б, йому годилося б намагатись не чути запаху, але він уперто вбиратиме його, аби краще його спізнати і пристосувати до свого подразненого нюху. Так само ми не відчуваємо зубного болю, як чимось відвернути нашу увагу — це те саме явище. Коли бабуся мучилася, піт так і спливав по її пукатому синястому чолі, зліплюючи на ньому білі косми. Коли вона думала, що нас нема в кімнаті, то кричала: «Ох, як це страшно!», та коли помічала маму, то, переборюючи себе, розмазувала по щоках сльози або, здогадавшись, що мама чула її зойки, намагалася виставити їх в іншому світлі:

— Ох, доцю, як страшно лежати такої гарної днини, мені так кортить пройтися, я плачу, бо мені всі ваші заборони вже в печінках.

Але втриматися від того, щоб не стогнати поглядом, вона не годна була, як не годна була нічого вдіяти з потом на лобі, а ось із дрожем і тіпанням вона ще якось боролася.

— Мені не болить, я охаю, бо ліжко погано застелене, волосся розкуйовдилося, мене нудить, я забилася об стіну.

А при узніжжі ліжка мама, прикута до цього страждання, прошиваючи поглядом бабусине страдницьке чоло, все її тіло, яке крило болячку, буцім хотіла добратися до неї й вирвати, казала:

— Ні, неню, ми тобі допоможемо, щось придумаємо, потерпи ще трошечки; можна тебе поцьомати, але так, щоб ти не ворушилася?

І схилившись над ліжком, на напівзігнутих ногах, майже вклякнувши, ніби в такій покірній поставі буде краще прийнято душевний пал, з яким вона жертвувала собою, мама, немов дароносицю, нахиляла до бабусі своє личко, яке тільки в неї й жило, дароносицю, покарбовану такими жагучими, такими згорьовани-ми й ніжними ямочками та згорточками, що було невгадно, чим їх вижолоблено — чеканом поцілунку, ридання чи усмішки. А бабуся тяглася лицем до мами. Вона так змінилася, що аби зуміла вийти надвір, її впізнали б, певне, хіба що з пера на капелюшку. Риси й, як у людини, яку ліплять, силкувалися зосередитися так, щоб стати для різьбаря моделлю для незнаної нам роботи. Різьбар уже завершував її, і бабусин вид усихав і воднораз тужавів. Випнуті на ньому жилки здавалися викарбуваними не з мармуру, а з якогось шкарубкого каменю. Голова її пнулася вгору, бо їй бракувало повітря, очі геть позападали від виснаження, а її змарніла, змаліла, аж лячно виразиста твар здавалася тваррю якоїсь первісної, майже передісторичної різьби, згрубілою, синьою, цегляною, з жалісливою