Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Шепотіла вона, нахиляючись до Повелителя.

— Ні, — хихикнув той. — Феї харчуються виключно рослинною їжею.

— О, тоді гаразд! — з полегшенням видихнула дружина й поклала собі ще один тістечко на тарілку.

Коли через надмірну кількість ласощів у шлунку стало важко дихати, феї перейшли до наступної частини святкових дарунків.

— Дивись, яка краса! — підлетіла до Вікторії її давня знайома Ірис, тримаючи в руках напрочуд гарне вбрання. Щоправда, настільки маленьке, що, здавалося, підійде лише ляльці.

— Так, симпатично, — чемно підтримала Віка, щоб не образити доброзичливу малечу. — Тільки я в ляльки вже давно не граю.

— Ти не зрозуміла, — захихотіла Ірис. — Це для тебе дорожня сукня! Воно виглядає як плаття, але під спідницею приховані штани. У ньому можна навіть верхи на коні їхати — дуже зручно.

Віка з недовірою поглянула на крихітну феєчку.

— А-а! — здогадалася та. — Ти ніколи не бачила одягу, створеного феями?

Дівчина похитала головою й обережно взяла костюмчик двома пальцями, придивляючись до нього з острахом, наче тримала в руках дивовижну, досі небачену істоту.

— Клацни пальцями, ось так, — показала Ірис і відійшла трохи вбік, залишивши простір.

Віка скептично глянула на неї, але все ж повторила жест. У ту ж мить маленьке вбрання спалахнуло яскравим світлом і… зникло, натомість на дівчині з’явився той самий костюм, який щойно був у неї в руках.

— Ой, нічого собі! — захоплено вигукнула Вікторія й почала крутитися на місці, щоб краще себе роздивитися.

— Як гарно! Як чудово! — зашелестіли крилами феї, літаючи навколо неї з радісним писком.

Темний, який сидів поруч, гідно оцінив майстерність крилатих майстринь і схвально кивнув, виявляючи щиру повагу.

Та це був лише початок. Феї, мов за командою, почали приносити нові й нові вбрання — одне краще за інше. Віка клацала пальцями, і вони миттєво набували її розміру. Клацнеш іншою рукою — повертається до попереднього вигляду.

— Неймовірно! Це найчарівніше з того, що я бачила! — не втомлювалася захоплюватися дівчина.

Невдовзі їй принесли оздоблену самоцвітами скриньку, куди вона складала отримані речі. Ірис, трохи зніяковівши, подала їй подарунок:

— Я пам’ятала, що ти любиш подорожувати. Це тобі — вдячність за мій порятунок.

Очі феї зволожилися, вона швидко заморгала, щоби не розплакатися.

— Спасибі! — щиро обійняла її Віка, мимоволі згадавши, як жорстоко з нею тоді поводилися контрабандисти. Але навіть тоді вона не зрадила — захищала маленьку кішечку.

Темному Повелителю також дісталася подяка. Кожна феєчка поділилася з ним краплею своєї магії. А оскільки їх було безліч, ельф дуже швидко відновив увесь свій магічний потенціал.

У відповідь Міхаель пообіцяв збудувати навколо Саду захисну магічну стіну, щоб жодна темна душа більше не зазіхнула на фей заради їхніх чарівних крилець.

На радощах феї влаштували ще одне свято. Ці доброзичливі істоти були наївними за природою, рідко дорослішали й залишалися схожими на дітей навіть через століття.

Довкола розквітала безтурботність, а ліс світився, мов ожила ілюстрація зі старовинної казки.

Феї, немов діти, були безпосередні й пустотливі, обожнювали сюрпризи й феєрверки. Їхні свята перетворювалися на справжні карнавали — з галасом, сміхом, танцями й іграми. При цьому не брати участі у цьому веселому балагані було просто неможливо.

Спершу Віка й сама захоплено бігала слідом за крилатими бешкетниками. Але доросла людина не має стільки енергії, як ті, хто ніколи не дорослішає. Уже за кілька годин дівчина мріяла впасти на м’яку траву й просто відпочити.

— Тікаємо? — прошепотів Міхаель їй на вухо, обіймаючи за талію, бо феєчки вже тягли його у чергову пригоду. Він терпляче зносив усі витівки, але, схоже, навіть витримці Темного настав край.

— Тікаємо! — підтримала його Віка так само пошепки.

Двоє змовників, роблячи вигляд, що досі веселяться, потихеньку просувалися до околиці Саду. Щойно вони опинилися на самоті, вмить зірвалися з місця й побігли.

Бігти було важко не лише від утоми — їхній сміх постійно вибухав, як феєрверки. Здавалося, ще ніколи в житті вони не веселилися так щиро.

— Це ж справжній гігантський дитячий садок! — радісно вигукнула Віка, коли вони відійшли на безпечну відстань. — Як їм вдається жити так безтурботно? Вони ж усі, мов діти. Хто про них піклується?

— Феї — не діти, — відповів Міхаель, вирішивши трохи прояснити ситуацію. — Вони сприймають світ по-дитячому: щиро радіють, кохають самозабутньо, дружать до останнього подиху, а сваряться — голосно, але швидко миряться. Але всередині вони дорослі. У них чіткий лад, і кожен знає своє місце. Навіть серед них є воїни — і повір, надзвичайно сильні.

— Треба ж! — захоплено простягла Віка. — Якби всі люди могли так відкрито й чесно дивитися на світ...

Темний лише сумно усміхнувся у відповідь.

— Ми ще зможемо їх побачити? — несподівано запитала вона, вже скучивши за кумедними створіннями, що вміли дарувати радість.

— Коли забажаєш, — тепло відповів Міхаель, беручи її за руку. — Я створю прямий портал у Сад. Ти зможеш навідуватись до них хоч щодня.

Віка усміхнулася йому з щирою вдячністю.

Ніч була місячна, зоряна. Стежка, якою вони йшли, петляла крізь сріблясту тінь дерев. Десь у далині ще лунала музика й сміх фей.

«Отак би й іти все життя», — подумала Віка.

Від долоні Міхаеля по тілу розливалося м’яке тепло, що зігрівало самісіньке серце.

«Ідеальний час для кохання...» — зітхнула вона.

Немов прочитавши її думки, Темний несподівано зупинився. Зазирнув їй у вічі. Їм не потрібно було слів. Все сталося саме собою: один порух — і вони вже цілувалися, забувши про все, що було й буде.

Усе було чудово. Якби не одне "але".

— А ось ви де! — пролунав знайомий голос.

Парочка роздратовано озирнулася, поглядаючи спопеляюче на того, хто порушив ідеальну мить.