Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Коли Віка з Темним випали з іншого боку порталу, чоловік одразу втратив свідомість.

Віка розгублено стояла поруч, з жахом вдивляючись у стріли, що стирчали з його тіла. Вона знову була людиною й абсолютно нічого не пам’ятала.

— Гей! — вона торкнулася його плеча. — Молодий чоловіче, ви що, помирати зібралися? Навіть не думайте! Я не вмію нічого робити!

Вона присіла, нерішуче доторкнулася до стріли, але одразу ж сіпнула руку назад, наче її вдарило струмом.

— Цю гидоту треба витягти… — тремтячим голосом промовила дівчина, але торкнутися зброї так і не наважилася.

Навколо порталу почали спалахувати дивні спалахи світла — схоже, переслідувачі були вже близько.

Вікторія ухопила ельфа під пахви й почала відтягувати до найближчих чагарників, сподіваючись, що їх не помітять.

— Який же ви важкий… — нарікала вона, ледве тягнучи його тіло. — Звідки ви взялися на мою голову? Де я взагалі?

Зупинившись, щоб перевести подих, вона сіла поруч і витерла піт, що виступив на лобі.

— Що мені з вами робити? — звернулася до пораненого, який так і не подавав ознак життя. — Я ж не лікар… Але, здається, ваші рани несумісні з життям…

Голос її затремтів, очі наповнилися слізьми. Чомусь серце так стискалося, що дихати ставало дедалі важче.

— Не помирайте, будь ласка… — прошепотіла вона крізь сльози.

Обережно нахилившись, притулилася вухом до його грудей. Серце билося — повільно, ледь чутно, але все ж билося.

— Так! — Віка зібрала волю в кулак. — Здається, треба витягти стріли і обробити рани!

Бадьоро виголосила це у порожнечу, але, щойно торкнулася однієї зі стріл, уся її сміливість зникла без сліду.

— Якщо я їх витягну, ти просто втратиш усю кров… — прошепотіла вона, і несподівано розридалася. Гірко, надривно — з глибин душі.

— Міхаелю… — крізь сльози вимовила вона його ім’я. — Прокинься, ну будь ласка!

Спогади почали спалахами з’являтися в її свідомості — наче німе кіно, що повільно оживає. Серце стислося від болю так сильно, що вона, не тямлячи себе, обійняла чоловіка, пригорнулася до його грудей і, зрошуючи його сорочку гарячими сльозами, тихо шепотіла:

— Рідненький, не вмирай…

Ці слова повторювалися, як закляття чи молитва, ніби сама магія в них могла врятувати.

І раптом важка рука лягла їй на талію. Віка миттєво завмерла, витерла сльози й спробувала крізь сльозову пелену розгледіти обличчя Темного.

— Ти назвала мене на ім’я… — прохрипів він. — Ти все згадала?

— Згадала! — радісно кивнула вона, схлипуючи. — Але якщо ти помреш, обіцяю — забуду все миттєво! Навіть не смій думати помирати!

Голосно заявила вона, витираючи носа рукавом.

— Обійми мене ще… — тихо промовив генерал. — Я візьму трохи твоєї магії.

Віка, не вагаючись ані секунди, знову міцно пригорнулася до нього.

Якийсь час нічого не відбувалося. Але поступово Віка почала відчувати занепад сил. Її охоплювала всепоглинаюча слабкість — руки й ноги налилися свинцем, тіло втратило силу.

Вона так знесилилася, що не змогла навіть підвестися самостійно.

Темний обережно відсторонив її від себе й уклав поруч, просто на м’яку траву.

— Відпочинь, — промовив він лагідно. — Тобі ж казали, що темні можуть висмоктувати життєву енергію?

Віка сполотніла. Невже це й сталося? Він її… «випив»? І тепер вона… помре?

— Не хвилюйся, — продовжив Міхаель, — твоя магія відновиться. Просто поспи.

Але спати вона не могла. Варто було лише заплющити очі, як земля починала крутитися під нею, мов карусель.

«Відчуття, наче добряче перебрала... — подумки обурювалася вона. — Ось ви які — темні ельфи!»

Тим часом генерал одним ривком вирвав зі свого тіла дві стріли — з правого боку грудей. Кров одразу хлюпнула, але, щойно ельф поклав руку на рани, з долоні пролилося тьмяне сяйво, і просто на очах поранення почали затягуватися. Як тільки утворилася тонка рубцева плівка, він повторив те саме з другою раною.

Остання стріла лишалася в нозі. Висмикнувши її різким рухом, Міхаель просто перев’язав рану шматком тканини.

— Чому ти не залікуєш і її? — ледь чутно спитала Віка.

— Бо тоді доведеться ще раз випити з тебе сили. А тоді ти вже точно не прокинешся, — невесело посміхнувся Темний.

— Спи. Нас ніхто не знайде, — додав він, лягаючи поряд. — Портал був випадковим. Куди нас тепер закинуло — навіть я не знаю. А вже світлі — й поготів.

Повторювати двічі не довелося. Віка миттєво заснула — міцним, непробудним сном праведника. Міхаель також незабаром задрімав поруч.

Розбудив їх шум — ніби тисячі крил зірвалися вгору й зашелестіли над головами.

Розплющивши очі, подружжя побачило, як над ними кружляють десятки… Ні, не птахів. Маленьких, крилатих створінь — фей. Вони налетіли звідусіль, мов зграя різнокольорових метеликів, і тепер із зацікавленням розглядали прибулих.

— Вони! — пролунав знайомий тоненький голосочок з-поміж шелесту крилець.

І в повітрі з’явилася та сама фея, що вже якось допомагала їм.

— А я вас усюди шукала! — радісно вигукнула вона.

Після цього десятки крихітних рученят обережно підхопили подорожніх і понесли їх у повітрі до свого поселення.

Поселення фей мало чарівну назву — Сад. Тут усе виглядало, мов у казці: будиночки на деревах із моховими дахами, струмки, що співали, каруселі на тоненьких ліанах, квіти, яких не побачиш у жодному іншому світі, і барвисті метелики, що пурхали у повітрі поруч із феями.

Гостей посадили в плетені крісла та дбайливо вкрили м’якими пледами.

— Казково… — захоплено видихнула Віка. — Я б тут і жити залишилася!

— Ще не вечір, — хитро хмикнув Темний, з лукавою усмішкою.

Відпочити їм не давали ні на хвилину. Їх годували пирогами, частували солодощами й напоями з пелюсток квітів. До чаю пропонували муси, варення, желе та цілі кошики ягід.

— Я так скоро стану як бочечка, — задоволено хрумтіла Віка печивом і запивала нектаром із лавандової чашки. — Нас потім не з’їдять?