Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Поселення гуло, як розтривожений вулик, наповнене тривогою та неспокоєм. Звідусіль лунали крики, стукіт, швидкі кроки, що відлунювали від стін печер та губилися в гущавині лісу, наче вісники біди розносили звістку про наближення ворога. Воїни племені Сокола збиралися на галявині, озброєні списами, дубинами та кам'яними сокирами, їхні тіла були напружені, наче тятиви луків, а очі горіли вогнем рішучості. Списи були виготовлені з міцного дерева, загострені на кінці та обпалені на вогні, щоб були ще міцнішими, здатними пробити шкіру ведмедя чи кабана, їхні наконечники блищали в променях ранкового сонця, наче зуби хижих звірів. Дубини були важкими та вузлуватими, здатними розтрощити череп одним ударом, залишаючи на тілі ворога страшні синці та рани, вони були виготовлені з коріння старих дерев, що ввібрали в себе силу землі. Кам'яні сокири, результат багатьох годин кропіткої праці, блищали на сонці, їхні гострі леза, відточені об камінь, відображали рішучість воїнів, їхню готовність до бою, до захисту свого племені, своєї землі, своєї свободи.

Їхні обличчя були суворими та зосередженими, зморшки на чолі свідчили про роки та досвід, про безліч полювань та битв, про життя, сповнене небезпек та випробувань, життя, в якому вони навчилися цінувати кожен день, кожен промінь сонця, кожен ковток води. Але в їхніх очах горів вогонь рішучості, вогонь мужності, вогонь вірності своєму племені, вогонь, що давав їм силу та мужність в бою. Вони були мисливцями, воїнами, захисниками свого племені, і вони були готові віддати життя за свою землю, за свої сім'ї, за право жити на своїй землі, за право полювати в своїх лісах, за право молитися своїм богам. Вони були готові битися до останнього подиху, до останньої краплі крові, бо знали, що за їхніми спинами - їхні сім'ї, їхні діти, їхнє майбутнє.

Кер стояв серед них, молодий та сильний, зі списом в руці та кам'яним ножем за поясом, готовий до бою, готовий захищати своє плем'я, свою землю, свою свободу, захищати все, що йому дорого. Його темні очі, кольору грозового неба, горіли рішучістю, а серце билося в унісон з бойовим барабаном, що відбивав ритм наближення битви, ритм, що пробуджував в ньому жагу до боротьби, жагу до перемоги, жагу до життя. Барабан був виготовлений зі шкіри мамонта, натягнутої на дерев'яний каркас, і його гучний гуркіт лунав по всьому поселенню, закликаючи воїнів до бою, нагадуючи про небезпеку, що нависла над племенем, мов темна хмара, що от-от проллється кривавим дощем, що загрожує знищити їхній світ, їхнє життя.

Кер вдихав повітря на повні груди, намагаючись заспокоїти хвилювання, що розливалося по його тілу, мов холодна вода. Він знав, що це буде його перша битва, його перше випробування на мужність, його перша зустріч зі смертю, зустріч, якої він не міг уникнути, зустріч, яка визначить його долю. І він не знав, чого очікувати, його душа розривалася між страхом та рішучістю, між бажанням жити та готовністю померти за свій народ. Чи буде він достатньо сміливим, щоб не відступити перед лицем ворога, перед лицем смерті? Чи зможе він захистити свій народ, свою сім'ю, своїх друзів, все, що йому дорого? Чи не злякається він смерті, що дивитиметься йому в очі з-за кожного дерева, з-за кожного куща, з-за кожного каменя, що шепотітиме йому про біль та страждання? Ці питання роїлися в його голові, мов зграя диких бджіл, жалячи його сумнівами та страхами, змушуючи його серце битися частіше, а руки тремтіти. Але він знав одне - він буде боротися пліч-о-пліч зі своїми побратимами, зі своїми друзями, зі своїми родичами, захищаючи все, що йому дорого, все, що надає сенсу його життю. Він буде боротися за своє плем'я, за свою землю, за свою свободу, до останнього подиху, до останньої краплі крові, бо він знав, що його смерть не буде марною, що вона стане захистом для його народу, для його майбутнього.

Радомир, вождь племені, підняв руку, закликаючи до тиші. Його рука, м'язиста і засмагла, з видатно виступаючими венами і мозолями, заробленими в боях та полюванні, була наче символ сили та влади, символ незламного духу та волі. На зап'ясті виднівся широкий браслет з вовчих іклів, дорогоцінний подарунок від племені Зубрів, з якими Соколи уклали мирний договір багато років тому, - знак вождя, що вів своє плем'я до перемог та процвітання, що захищав їх від ворогів та небезпек.

Він був високим та міцним чоловіком, справжнім велетнем серед своїх одноплемінців, його тіло було загартоване в боях та полюванні, його м'язи були сильними та пружними, наче сталеві пружини, готовими до будь-якого випробування. Його широкі плечі та груди були вкриті шрамами, наче карта минулих битв та полювань, кожен шрам розповідав свою історію - про зустріч з розлюченим ведмедем, що ледь не роздер його на шматки, залишивши на його плечі глибокі сліди від кігтів; про битву з племенем Ведмежих Воїнів, де він отримав глибоку рану від списа, що ледь не забрала його життя; про падіння з скелі під час полювання на гірських козлів, коли він ледь не розбився на смерть, дивом вцілівши, але назавжди запам'ятавши цей урок. Кожен шрам був свідченням його мужності та витривалості, його здатності захищати свій народ, свою землю, свою сім'ю.

  Обличчя Радомира було суворим та рішучим, з високим чолом, що говорило про його розум та мудрість, з орлиним носом та пронизливим поглядом сірих очей, що бачили багато горя та радості, багато перемог та поразок, багато життя та смерті. Його густе волосся, колись чорне як воронове крило, тепер було припорошене сивиною, наче іній на травах, але це лише додавало йому мужності та поважності, робило його схожим на мудрого вовка, що веде свою зграю. Він випромінював силу та впевненість, і його присутність надихала воїнів на бій, вселяла в них надію та віру в перемогу.

Його голос, гучний та владний, наче рев ведмедя, що захищає своє лігво, пролунав над галявиною, проникаючи в кожен куточок поселення, в кожне серце, запалюючи в них вогонь мужності та рішучості.

 — Соколи! - вигукнув Радомир, і його слова відлунювали від скель, посилені ехом, наче самі духи гір повторювали його клич, наче сама природа закликала їх до бою. - Ворог прийшов на наші землі, щоб відібрати наше життя, наші домівки, нашу святиню! - продовжив він, і його голос був сповнений гніву та обурення, - вони прийшли з півночі, наче зграя голодних вовків, що прагнуть легкої здобичі, щоб знищити все, що нам дорого! Щоб вбити наших жінок і дітей, щоб спалити наші домівки, щоб осквернити наші святині! - вигукнув він, і його слова пронизували серця воїнів, пробуджуючи в них жагу до помсти, жагу до захисту свого племені, своєї землі, своєї свободи. - Але ми не здамося без бою! - проголосив він, і його голос був твердий і рішучий, наче скеля, - ми будемо захищати своє до останньої краплі крові! Ми покажемо їм, що таке сміливість та єдність Соколів! Ми будемо битися як леви, ми будемо літати як соколи, ми будемо непереможні, як наші боги! - вигукнув він, і його слова надихали воїнів на подвиги, на героїзм, на самопожертву. - Нехай Кайран, наш бог-сокіл, дарує нам силу та мужність! - завершив він свою промову, і його слова пролунали в тиші, наче молитва, наче заклинання, наче благословення.