Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

І ось як могли на рівних розмовляти практично безсилі навіть із вогнепальною зброєю мої одноплемінці, і озброєні магією і підтримкою самої планети ісідіанці?

Побачивши вихід, що стрімко наближається, я завагалася. Ні, я анітрохи не сумнівалася в тому, що цей замок, ця скеля - більше не були моєю домівкою. Нехай мені й було дуже страшно, я не сумнівалася в тому, що роблю правильно. Просто... Чи не зраджувала я Деніела, тікаючи звідси без бою? Чи можливо, що Демісон бреше, і мій чоловік живий?

Мої коливання помітили.

- Не думай про речі, Капрісуель. Наш вождь забезпечить тебе і дитину всім необхідним, - сказав посол, який якийсь час тому привернув до себе мою увагу.

Не думай? У який момент ми перейшли на "ти"? Я подумки поставила позначку про це, але виду не подала, що таке фамільярне звернення мене навіть не зачепило, а напружило.

- Я не про речі переживаю, - обернулася, поглядом розшукуючи того, хто говорив. Але зупинилася, побачивши в напівтемряві коридору застиглу знайому фігурку дівчини. Хана. Хто б сумнівався, що вона не послухається мене?! - Це няня мого сина, - я вказала на Хану. - Ми можемо взяти її з собою?

Один із чоловіків мовчки підійшов до неї. Клацання пальцями, помах долонею над головою дівчини... І нічого. Хана навіть не поворухнулася, тільки край туніки плавно заколихався навколо її ніг. Тоді чоловік нахилився до неї, явно намагаючись вдивитися в очі. Я навіть стрибнула, не стримавшись, коли наступної миті йому довелося різко відсахнутися, намагаючись уникнути кігтиків, що мчали йому в обличчя.

- Йди за нами, - тільки й сказав, повертаючись на своє місце.

Хані двічі говорити не довелося - вона зорієнтувалася дуже швидко, підскочивши до мене і відтіснивши одного з супроводжуючих.

- Нас заарештовано? - голосно зашепотіла вона. - Чи це викрадення?

- Не зовсім, - так само тихо відповіла їй, приховуючи посмішку - поява Хани абсолютно несподівано підняла мені настрій і додала впевненості. - Ми попросили політичного притулку.

- Щооооо? - округлила вона очі. - Це що ще таке?

- Потім поясню, - відмахнулася від неї.

Вийшовши із замку, ми зупинилися біля невеликого табуна осідланих тварин - каваллів. Вони чимось нагадували мені коней, яких я, до речі, ніколи наживо не бачила - а лише на картинках у дитячих книжках. От тільки у цих коней замість шерсті була луска, що яскраво виблискувала на сонці. А на лобі - невеликий наріст, що закінчувався двома довгими вусами. Саме за допомогою цих вусів вершник керував каваллом. Я з побоюванням поглядала на цих великих, дуже норовливих тварин - я ніколи не їздила верхи, і не уявляю собі, як зараз, з дитиною на руках, впораюся з цим завданням.

Але вирішилося все дуже просто - один із чоловіків злетів на спину кавалла, другий підхопив мене і передав першому до рук.