Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Хтось, можливо, з надією дивився б у майбутнє і не озирався назад. Хтось, але тільки не я.

Трохи більше року тому мене розлучили з батьками, відправивши до людини, яка мала стати моїм чоловіком. Тоді я була в захваті - наш зореліт розсипався на частини, у величезному дефіциті були смачна їжа, вода, і навіть - свіже повітря. Мій майбутній чоловік став для мене символом ситого, комфортного життя. Хіба могло дівчисько, яке ледь досягло свого повноліття, здогадуватися, що ніщо в житті не дається безкоштовно? Ось і я, прибувши до "нареченого", який до того ж був головним штурманом нашого зорельота, раптом виявила, що була далеко не першою претенденткою на роль його дружини. Були й інші дівчата, які до того моменту перебували в несвідомому стані в спеціально створених саркофагах. Можливо, я б збожеволіла від відчаю, якби вже тоді не знала, що відповідальна не тільки за своє життя - на той момент, коли я вперше зустріла Деніела і Демісона Огго, головного штурмана і командувача зорельота, під моїм серцем уже билося маленьке життя. Життя, подароване мені моїм першим коханням - мутантом Ліамом, який і доставив мене до мого нареченого. Ліам змушував плавитися моє серце від пристрасті, Деніел - дарував йому надію і спокій. На моє щастя, для обох чоловіків я виявилася тією єдиною, заради якої вони змогли приборкати свої ревнощі і примиритися один з одним. Принаймні в моїй присутності вони поводилися цілком мирно, приділяючи мені практично всю свою увагу.

Наш зореліт таки зазнав аварії, поховавши під своїми уламками тисячі людей. Лише кільком сотням вдалося на семи рятувальних шлюпах врятуватися від вибуху, який на довгі роки забарвив вогняними сполохами зоряне небо.  А до планети Ісида долетіли всього три шлюпи. Під час приземлення безслідно зник мій коханий Ліам. Зіткнувся в небі Ісиди і шлюп, на борту якого перебували саркофаги зі сплячими в них дівчатами. Демісон Огго ще раніше був важко поранений - його життя довгі місяці також підтримувалося в одному з таких саркофагів.

У той час, як Деніел, який, як я гадала, визнав мене своєю дружиною, намагався облаштувати першу на Ісиді колонію землян, я весь свій час витрачала на те, щоб знайти загублені саркофаги і оживити дівчат, які в них спали. Тричі ми зазнали фіаско. Ще кілька дівчат прокинулися від сну і стали коханими і дружинами ісідіанців. У тому не було заслуги землян - життя поверталося до красунь в особливих місцях Сили, що проявлялася то посеред Чар-озера, то на гарячих каменях Чорної скелі, то в інших не менш чарівних місцях. У той час, як я всі сили віддавала на те, щоб оживити своїх сестер по крові, Деніел шукав спосіб повернути до життя свого брата-близнюка. І ось, повернув безумця на свою погибель.

Я проводжала поглядом колись мертву високу гору, що прихистила нас, землян. Не можу передати, скільки зусиль пішло у людей на те, щоб перетворити цю гору на замок, більше схожий на величезний мурашник із мережею довгих коридорів і сотнями кімнат і залів. Дивилася на все ще застиглі від магії часу фігури людей, що поспішали десь у своїх справах. Кумедно, але ж для них моє зникнення залишиться непоміченим. Проводжала поглядом два літаючі острови, більше схожі на квітучі оазиси з садами і повними живності озерами. Їх особисто мені подарували чоловіки моїх сестер по крові - Суомі та Наталіель.  Мабуть, це єдине, що належало особисто мені. Якщо чесно, серце стиснулося в мене від туги - я стільки разів уявляла собі, як мій син зробить свої перші кроки на одному з цих островів.

На жаль... Його перші кроки будуть на чужій, і ще не відомо - чи дружній землі.

Зайнята своїми думками і спогадами, я й не помітила, як сон зморив мене.

Прокинулася ж від того, що хтось, смішно сопучи, намагався забратися до мене під туніку. Ледве розплющивши очі, я побачила свого синочка, який наморщив від напруги лоб і ловив пухкими губами повітря біля моїх грудей. Одразу ж, хіхікнув, схопилася і... завмерла.

Завмерла, згадавши все. Про жахливі вимоги Демісона і його божевілля, про несподівану допомогу послів таємничого племені, про виснажливу скачку в обіймах одного з цих послів, про свої роздуми і настрій, близький до відчаю.

Схопила Аліма на руки, притиснула до себе й озирнулася на всі боки. Навколо тріпотіли світлі, розшиті орнаментами полотнища, закріплені вгорі на довгій жердині та прив'язані стрічками до невеликих стовпчиків, встромлених у землю. У кутку намету, обійнявши подушку, на товстій шкурі спала Хана. Навколо мене строкаті подушки були викладені таким чином, щоб перешкодити малюкові поповзти, якби я раптом міцно заснула. А товста шкура, встелена під нами, була зверху накрита м'якою, неймовірно приємною на дотик тканиною.

Я з розчуленням подивилася на Хану - все ж таки, яка молодець: перш ніж заснути, подбала і про нас.

Я прислухалася. Зовні намету лунало фиркання каваллів, тиха мова чоловіків. Долинали запахи, що неймовірно збуджували апетит. Живіт забурчав - здається, востаннє я їла ще вчора ввечері.

Ще раз озирнувшись на всі боки, пересвідчилась в тому,  що на нас ніхто не дивиться, приспустила з одного плеча туніку і приклала сина до грудей. Він так голосно зацмокав, присмоктавшись до соска, що я здригнулася і знову озирнулася на всі боки - чи не привернули ми цим увагу чоловіків. Переконавшись, що нами наразі ніхто не зацікавився, я захопилася своєю найулюбленішою справою - немає нічого милішого для мами, ніж насолода її дитиною.

А мій син був найкрасивішим... Ще б пак, він так схожий на свого батька.

Наймилішим...

Найсміливішим... Як він захищав мене, коли Демісон... заявився в нашу кімнату. І навіть те, що його тільце змінилося в момент небезпеки, вкрилося бузковими цятками - нітрохи мене не бентежило. Одного разу я бачила, як у Ліама вздовж хребта виросли шипи, і шкіра його набула дивного, сизо-фіолетового відтінку. 

Я обережно провела пальчиком носиком малюка, розгладила його ще світлі, майже непомітні бровки. І тут же заслужила від нього посмішку, зворушливе зітхання і задоволене гулькання.