Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Напевно, я зібралася зомліти, бо світ навколо мене раптом застиг. Зникли звуки, відразу перетворившись на монотонний фоновий гул. Усе живе й неживе завмерло - комашка, що пролітала повз, зависла в повітрі, плащі чоловіків, що оточували мене, зметнулися вгору, та так і застигли, утворивши навколо нас своєрідну стіну. Я зазирнула у вузьку щілину між плащами, і ледве не закричала, побачивши безглузду позу закам'янілого на одній нозі Демісона і його спотворене злісною гримасою обличчя. Його друга нога висіла в повітрі, а руки застигли на рівні плечей зі стиснутими до побілілих кісточок кулаками.

Знепритомніти відразу розхотілося.

Я опустила погляд на Аліма: а ось його зупинений час не торкнувся - він чмокав губками, явно уявляючи собі, що смокче найсмачніші на світі груди. Тоді я подивилася на чоловіків, що оточили мене. Вони здавалися цілком живими і від цього не менш страшними.

Чи правильно я роблю, віддаючи в їхні руки життя сина? Та, власне, і своє життя? Час мене розсудить.

- Для нашого племені буде честю виховати першу дитину землян, народжену на землі, - тим часом промовив хтось, хто стояв по ліву руку від мене.

Я обернулася на голос і зазирнула в цілком людські очі чоловіка. Чи доведеться мені розповісти їм правду про народження Аліма і про підміну Демісона заради того, щоб вони раптом не передумали? Я не сумнівалася, що Демісон спробує перешкодити мені вислизнути з його лап. Адже багато правителів, з якими ми з такими труднощами змогли налагодити стосунки, саме мене вважають дружиною ватажка землян. А оскільки на Ісиді дуже шанобливо ставляться до своїх жінок, вони, м'яко кажучи, не зрозуміють вчинок Демісона.

- А якщо ти, жінко, попросиш у нас захисту, то і заради твоєї безпеки ми віддамо свої життя, - сказав усе той самий чоловік.

Вони завмерли, мабуть чогось чекаючи від мене. За рік з невеликим, який я провела на Ісиді, я переконалася, яке вагоме значення корінні ісидіанці надають словам. Я вирішила скористатися ніби спеціально кинутою підказкою.

- Я прошу у племені Самандар захисту, - я боязко подивилася на воїнів, що оточували мене. Мені здалося, що вони якось підібралися? До чогось приготувалися? - Я прошу захисту для мене і мого сина.

Та людина, яка щойно говорила зі мною, підняла догори руки, при цьому на одній долоні в неї лежав на вигляд непоказний кристал. Інші негайно повторили його рух. Вони ще не встигли вимовити ані слова, як я відчула м'який, трепетний дотик. Погляд мимоволі звернувся на кристал, який, здавалося, викликав навколо себе абсолютно відчутне коливання повітря.

- Силою Ісиди присягаємося і даруємо тобі, землянка Капрісуель, і тобі, землянине-самандарець Алім, наш захист доти, доки чоловік і батько не заявлять про свої права.

І що все це означає? Ні, ну із захистом, якраз, усе зрозуміло. А от що там із правами чоловіка й батька?! Я мимоволі здригнулася, щойно уявила, що втрачу свободу одразу після того, як здобуду її.

Мужчини розступилися, ставши за мною півколом так близько, що їхні плащі ледь не торкалися мене.

- Ентоні, запусти час, - пролунав уже знайомий мені голос.

І все навколо ожило - помчала геть комашка, ледь помітно колихаючись, повисли на широких плечах плащі.

Ожив і Демісон.

За кілька кроків він подолав відстань, що розділяла нас, його лапа з розчепіреними пальцями вже потягнулася до мене.

Гей, а як же обіцяний захист?!

Але доторкнутися Демісон до мене так і не зміг - його широка долоня ніби вперлася в невидиму стіну.

- Якого біса! Ця жінка - моя дружина. Ви не смієте... - зашипів він. Натомість я, як зачарована, дивилася на слабке мерехтіння повітря навколо себе, і якось особливо загальмовано думала: невже хтось іще може сприймати цю потвору за мого Деніела? - Капрісуель, - рявкнув він, виявивши перешкоду, - негайно йди до мене.

- Ця жінка перебуває під нашим захистом, - спокійно промовив один із послів. - Ви не змогли заявити про права чоловіка на неї і про права батька на дитину. Якби це було інакше, магія матері й дитини не відторгли б вас.

- Варта! - заревів Демісон. Але ніхто не з'явився, ніхто не відгукнувся на його поклик. Навіть відлуння стихло занадто швидко, так і не діставшись кам'яних склепінь.

- Ви зможете відстояти свої права на цю жінку і на цю дитину на Великому Турнірі, - виголосив один із послів і простягнув Демісону плаский камінь.

Посли завмерли в очікуванні. Я застигла, боячись зробити вдих - адже я знала, що такі, на вигляд прості камінчики ісідіанці використовували замість паперу. На них вони могли накреслити схему, відтворити зображення живого й неживого, написати тест, начаклувати явище, предмет чи, навіть, літаючий острів. На таких самих каменях, тільки трохи більших, мені свого часу правителі кількох ісідіанських держав подарували два острови, які й досі ширяли у повітрі навколо нашого поселення. Достатньо було цей камінь покласти на землю, і магія планети оживить послання.

Я це знала.

І Деніел це знав.

І знав будь-який землянин, який врятувався після аварії зорельота.

А от чи знав про це Демісон? Здається, не знав. А інакше хіба він відкинув цей камінчик із такою зневагою?

Посли не вимовили жодного слова, але не помітити дивну поведінку Демісона вони не могли.  Не вимовивши більше ні слова, вони розвернулися до виходу.

- Прошу вас, - промовив один із чоловіків і простягнув уперед руку. Ось тільки я не зрозуміла - це він її мені запропонував, чи просто вказав напрямок?

Я лише міцніше обняла сплячого сина, і, насилу стримуючись, щоб не озирнутися на Демісона, попрямувала до виходу. Двоє чоловіків ішли попереду мене, випереджаючи на кілька кроків. Одним із них був той самий Ентоні, який зупиняв час. Інший йшов поруч із ним, точно так само виставивши вперед долоню. Очевидно, що вони творили якусь магію на ходу.

Ще двоє йшли з боків від мене - їхні плащі майоріли, і час від часу зачіпали мене. Ще троє йшли позаду мене. Разом - семеро. Невже вони розраховували всемером зупинити Демісона і підконтрольних йому землян? Відповідь була очевидною - жоден із землян не те, що не став на нашому шляху - вони навіть не поворухнулися, застигнувши в найбезглуздіших позах.