Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Після того як ми прийшли з вечірки, відразу лягли спати. На ранок, на нас чекає дуже багато роботи. Прокинулися о "07:00" щоб все встигнути, по черзі ми пішли в душ. Сьогодні в мене були, сині джинси мом, та чорне худі. Волосся я просто розпустила, вирішила не фарбувалася. Нанесла свої улюблені бузкові парфуми. Та відправилася снідати, я взяла тільки каву. За столом були всі мої колеги, крім Мирослава. Цікаво де він зараз? а взагалі, яка мені різниця, що він робить, і як в нього справи. 

- Катю, ти бачиш його? - мені на вухо прошепотіла Маша.

- Кого? - поки що я не розумію, про що вона?

- Марата - вже трохи роздратованіше промовила та.

- А - я відразу роззернулася по сторонам і тут побачила Мирослава, який кудись йшов.

- Ти що робиш - прошипіла Маша.

- Вибач - ой, ну трохи не подумала. Але куди він іде? цікаво. - ні, Машо, його ніде не видно.

- Трясця - дівчина явно щось вже задумала.

- А ти щось придумала? 

- Ні. Я просто хотіла його побачить - засоромилась. 

- Це нормально. Схоже ти закохалась - я не насміхалася над нею, ні в якому разі. 

- Схоже. - зовсім тихо сказала та. Цікаво, куди направлявся Мирослав? чому не снідав з нами? можливо щось сталося? 

Після того як ми поснідали, всі поросходились по своїх кімнатах. Я вирішила трохи погуляти по саду, який був біля нашого комплексу. Прийшла до лавки, та присіла. Погода сьогодні була чудова. Весняне сонечко світило, та грало все навколо. Відчувалося, що вже незабаром літо. Згодом до мене на лавку підсів Мирослав.

- Доброго ранку, Катю - привітався чоловік, та відкинувши на спинку лавки.

- Доброго, бос. - чомусь мені так хотілося сказати.

- Бос? - усміхаючись перепитав.

- Так, саме бос.

- Готові до роботи?

- Звісно, а що вже можно починати? - це круто, мені вже не терпеться побачити, що ж ми будемо робити.

- Можна. 

- Тоді чого ми чекаємо? 

- Чого ВИ чекаєте, завдання вже у вас на пошті. - погуляла називається.

- Ой, тоді я вже піду робити. - я вже хотіла підхопитися, але Мирослав спіймав мене за руку нижче ліктя.

- Почекайте, ви йдете зі мною. - а ось тут не зрозуміла.

- Чому? куди? - я розгубилася, бо була до такого не готова.

- Я все вам розповім, ходімо - він все ще не відпускаючи мене, піднявся з лавки. Ми пішли на терасу. Там вже лежало все для роботи.

- Присядьте - він показав рукою на крісло. - ви будете мені допомагати розробляти головне.

- Тобто, я буду для вас як помічниця? - чомусь мене це гнітило.

- Ні. Ви будете робити свою роботу, але також допомагати мені. Ви не будете моєю помічницею, більше як соратником. 

-Чому я? я не дуже досвідчена. Вам більше підійде Маша чи Влад.

- Вам потрібен досвід? - нахилившись до мене запитав.

- Так - трохи тихо пробурмотіла.

- Чудово. Тоді почнемо. - він почав щось креслети, а я сиділа поряд і розуміла, що цей чоловік не просто так прекрасний архітектор. В нього виходив просто чудово.

- Можна запитання? - запитала я.

- Звісно. - чоловік підняв голову від роботи яку робив, та поглянув на мене.

- Миросла Антонович, що конкретно ми приїхали робити. Ви не ввели нас в курс справи. 

- Новий комплекс. - відповів чоловік, відкинувшись на спинку крісла.

- З садом? - поцікавилася.

- З садом.

- Тоді можна його зроблю я? - ну а що, цікавий досвід.

- Ви? - він ані трохи не здивувався, скоріше був задоволений моїм запитанням.

- Так - трохи розгублено відповіла.

- Ну спробуйте - він підсунув до мене свої креслення.

- На ваших? - я трохи не розуміла, що він від мене хоче. В відповідь він лише кивнув. - нуу, добре.

Мені дуже не хотілося зіпсувати його креслення, адже, я не зовсім була впевнена в своїх силах. Мирослав в цей час, сидів біля мене, та дивився, на те як я креслю.

- Стоп. - сказав чоловік, коли я збиралася зробити маленьке озерце в далекому кутку поляни.

- Що? - я розгубилася.

- Не там. - він взяв мою руку в свою, та поставив в іншу сторону. - ось тут. 

Моє тіло моментально вкрилося сирітками, а дихання збилося. Дідько, і чому моє тіло так реагує на цього чоловіка. Цікаво він відчуває теж саме? Мирослав тим часом не дуже поспішав відпускати мою руку. 

- Мирослав! - хтось дуже сильно хотів бачити боса. - Мирослав! - повторилося ще раз, але вже трохи наполегливіше.

- Іду Марат. - відказав чоловік. Марат? той самий Марат? невже вони знайомі. - Зрозуміла? - запитав, забираючи свою руку з моєї.

- Так, звісно. - згодом, до нас підійшов, той самий Марат.

-Мирослав, я тебе скрізь шукаю, а ти тут з дівчиною. - дивно посміхаючись, відразу налетів той.

-Марат, заспокойся. Це Катя, архітектор. - спокійно представив мене чоловік. - Катя, це мій брат, Марат. - стоп, Брат? тобто він його брат? 

Марат простягнув мені руку в честь привітання. 

- Приємно познайомитися - він приємно мені усміхнувся. Я пожала йому руку.

- Взаємно.

-Я тебе пам'ятаю. Ти була на вечірці, з тією прекрасною дамою. - сказав Марат.

- Так, я вас теж. - відповіла я. Було приємно, що чоловік так відгукнувся про Машу, вона зрадіє. 

- Оу, до мене можна і на "ти" 

- Добре. - весь час спостерігаючий за цим всім дійством Мирослав, прокашлявся.

- Добре, Марат, що ти хотів? - в голосі чулися нотки роздратування. Чому це раптом?

- А, точно. Мирослав мені потрібна твоя допомога. - сказав брат.

- Зараз? 

- О так, дама чекає. - а це вже не добре. Яка ще дама? трясця, а Маша? от дідько.

- Добре. - відповів той. - Катю, ви можете відпочивати.

- Дякую - сказала та швидко зібравши свої речі, пішла в кімнату. Потрібно розповісти Маші всі новини.

Коли я прийшла, то Маші десь не було. І де вона поділася, в мене тут такі новини, а її немає. Ну добре, почекаємо. Після ще 2-х годин очікування, Маша прийшла.

-Боже, ну нарешті. Я вже думала тебе викрали. - я дійсно перелякалася за дівчину. Її не було 2-ві години.