Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Глава  4

Дамір Ковнер натиснув на газ, нехтуючи обмеженнями швидкості. Його думки хаотично металися між сьогоденням і тим, що сталося вдень. Софія. Її блискучі очі, сповнені гніву, її різкий голос, те, як вона без вагань увірвалася до його офісу й швиргонула на підлогу букети, які він їй відправив.

"Міцний горішок", — пробурмотів він собі під ніс, ледь помітно усміхнувшись.

Але ця усмішка зникла, щойно він повернув на алею, що вела до його заміського будинку. Щось було не так. Його інтуїція, вироблена роками боротьби у бізнесі та житті, відразу запустила сигнал тривоги.

Світло у вікнах горіло, проте будинок був моторошно порожнім. Не було звичного дзвінкого сміху Аріани, не було звуків її кроків, що лунали коридорами, коли вона радісно бігла назустріч батькові.

Відчуття холоду пробігло по спині.

Дамір штовхнув двері, переступив поріг і відразу побачив Марію — їхню хатню робітницю. Жінка стояла в коридорі, стискаючи в руках білий конверт. Її обличчя було напружене, очі тривожно бігали.

— Маріє, де Аріана? — голос Ковнера був хриплим, але в ньому бриніло щось небезпечне.

Марія зітхнула, опустила погляд і простягнула йому конверт.

— Вікторія забрала її. І це залишила для вас.

Дамір різко вихопив папір, розірвав край і пробіг очима текст. Кожне слово врізалося в свідомість, залишаючи криваві подряпини.

"...відтепер проживатиме з матір’ю, Вікторією Ігорівною Ковнер..."

Його дихання перехопило. В голові застигло одне-єдине слово: ні.

— Вона що, просто забрала її і залишила клятий папірець?! — його голос задзвенів від злості.

Марія стиснула фартух.

— Вона сказала, що так буде краще. Що дитина має жити з матір’ю. Що ви... — жінка замовкла, ніби боячись закінчити фразу.

— Говоріть.

Марія зітхнула.

— Що ви завжди зайняті й не можете належно дбати про нашу Аріночку.

Дамір провів долонею по обличчю, намагаючись опанувати лють, яка вирувала всередині.

— Вона плакала?

Марія мовчала.

— Маріє! — його голос зірвався, і жінка здригнулася.

— Так, пане. Вона не хотіла йти...

Щось у Дамірі зламалося.

Він різко кинув конверт на підлогу, пройшовся кімнатою, стиснувши руки в кулаки. Його маленька донька плакала. Вона благала залишитися, а він навіть не був тут, щоб її втримати.

Вікторія зробила це навмисно. Чекала моменту, коли він буде зайнятий, коли не зможе втрутитися. Вона завжди була розважливою хижачкою. І сьогодні вона виграла цей раунд.

Але тільки цей.

Дамір різко обернувся до Марії. Його очі були темними, як грозові хмари.

— Дякую, Маріє. Ви можете йти.

Жінка кивнула, співчутливо поглянувши на нього, і вийшла.

Дамір залишився наодинці з тишею. Він підійшов до бару, налив у келих віскі, але навіть не зробив ковтка. Його рука стиснула скло так сильно, що ще трохи — і воно тріснуло б.

Він не дозволить цього.

Він не допустить, щоб у нього забрали Аріану.

Вікторія думає, що це кінець?

Схоже вона забула, хто такий Дамір Ковнер.

Дамір пройшовся кімнатою, відчуваючи, як всередині його розриває злість. Він був не з тих, хто програє. Тим більше у війні за власну дитину.

Судове рішення було лише тимчасовою перепоною. Вікторія могла думати, що все вирішено, але вона забула одну річ: він завжди отримує своє.

Йому потрібен найкращий адвокат. Той, хто не залишає шансів.

Софія.

Вона була найкращою в місті. Її репутація говорила сама за себе: жодного програшу.

Дамір згадав, як одного разу бачив її у справі – холоднокровну, блискучу, з гострим розумом, який розбивав опонентів на шматки. Вона не просто вигравала – вона знищувала тих, хто стояв на її шляху.

Але після сьогоднішнього він міг припустити, що Софія навряд чи горить бажанням працювати на нього. Мабуть, навигадувала собі казна-що. 

Що ж, доведеться зіграти по-іншому.

Дамір згадав про завдання, яке доручив Олегові кілька днів тому. Він швидко витягнув телефон і натиснув на номер друга.

— Ну нарешті, — голос Олега був трохи роздратованим. — Де ти був?

— Це неважливо, — різко відповів Дамір. — Як просувається справа з тим, що я просив?

— Усе майже готово. Але ти ж розумієш, що це не просто… У біографії Софії Вольської є дуже цікаві деталі.

— Чудово, — перебив його Дамір. — Завтра вранці я хочу мати ці деталі на руках.

— Я не проти, але чому такий поспіх?  — Олег фиркнув. — Щось сталося?

Дамір стиснув телефон міцніше.

— Вікторія забрала Аріану.

На тому кінці дроту запала тиша.

— Чорт, — тихо сказав Олег. — І що ти збираєшся робити?

— Забрати її назад.

— А Софія? Вона ж…

— Вона буде моїм адвокатом, — холодно відповів Дамір. — Хоче цього чи ні.

Олег тихо свиснув.

— А ти не залишаєш людям вибору, га?

— У цьому світі виживають тільки ті, хто бере своє.

Олег засміявся.

— Ну добре. Завтра чекаю тебе у себе. 

— Окей, завтра поговоримо, — кинув Дамір і закінчив дзвінок.

Він зітхнув, кинув телефон на стіл і провів рукою по обличчю. Спати не хотілося. Він знав, що ніч буде довгою, і причини його безсоння лежали на поверхні: Софія, Аріана і Вікторія.

Вікторія… Вона завжди була хитрою. Знала, як бити в болючі місця. Але цього разу перегнула. Він не дасть їй виграти війну, яку вона навіть не мала права починати.

Аріана… Її заплакане обличчя не виходило з голови. Маленька дівчинка, яка благала не забирати її з дому. Він був далеко, і Вікторія цим скористалася.

І, звісно, Софія.

Дамір усміхнувся сам до себе. Вона була зухвала, різка, незалежна. Жінка, яка з'явилася в його житті неочікувано, але тепер не давала йому спокою. Її принциповість дивувала, навіть захоплювала.

Коли він доручив Олегу дізнатися про неї більше, то розраховував знайти щось цікаве. Всі мають свої слабкості. Але тепер, згадуючи її поведінку, Дамір почав сумніватися, що в її шафі є хоч якісь скелети.