Читати книгу - "Склеєне скло, Вікта Своік"

Можливо не дають комусь спочину його сни,

Можливо і безсоння від жахів спіткають люд,

Вигадка, фантазії, вважають всі вони,

Та звідкіля їм знати, що приховує снів буд.

Коли я сплю - бачу сни яскраві,

Прокидаюсь - забуваю дещо,

Не можу я погодитись на ті думки лукаві,

Що сни - це просто сни, не більше і не менше.

Подорожую царством, на наше схожим вкрай,

Але відмінність в подорожах цих одненька є,

Естетики натхнення й світла там хоч відбирай,

Коли ж прокинуся, усе, зникає, розтає.

І потім з’являться тривоги, 

Які невпинні як життя,

Розсіється казковий присмак, 

Прилине знову це буття.

Буття серйозності й нудьги,

І кожні дні, як сірі миші,

Такі ж типові і нудні,

Такі ж, як і присутність тиші.

Та ось, умить, посеред дня,

Той сон яскравий я згадаю, 

І сіра однотипність ця,

Розвіється, як попіл з гаю.

Порину у чарівний світ,

Де всі думки й переживання,

Розвіяться умить на ні,

І зникне все моє надбання.

Коли ж мій настрій швидко впав,

Він і злетіть не забарився,

Бо ж сон мене мій наздогнав,

І спогад світлий враз відкрився.