Деймон Поузі — негідник, холодний, нещадний, а ще…він ненавидить мене. Все просто, я — його тінь. Дівчина, котра за винагороду наглядає за ним. Саме я знаю та бачу його душу наскрізь, коли увесь світ вважає цього хлопця просто крижаним власником великої компанії. Саме я приймаю першою удар, коли він втрачає контроль. Я знаю про нього усе: кого кохає, де проводить

Він попереджав — розтопче те, що від мене зостанеться. Я не вірила. Дарма… Марк Данте не з тих, хто бреше. Він завжди каже жорстоку правду, щоправда, тоді, коли йому вигідно. — Ти сама винна. — Він дивиться так глибоко, що відчуваєш як кров'яні тільця мчать судинами. — Ти привела нас обох до цього. — Хіба? — шепочу в його губи. Марк всміхається. Немає нічого доброго

Щоб позбутися тиранії батька я пристаю на пропозицію руки й серця першого зустрічного. Він здається мені цілком гарним, тимчасовим вибором, поки я не переїжджаю до нього жити. Виявляється, наша зустріч не була випадковою, як і пропозиція вийти за нього. У цього чоловіка, з таким символічним прізвищем “Святий” на мене свої плани, і я для нього зовсім не тимчасова

— Не удавай з себе невинність, Сабріно. Можу вирішити, що разом з крамницею і тебе на рік собі взяв. Давлюся повітрям. Очі на грудній клітці Марка зупинилися, не рухаються. Слова набатом у скронях вистукують. — Я не… — Думай, — різко додає, пальцями за підборіддя хапає та змушує на себе дивитися. — Не пропонуй того, що не зможеш дати. Інакше одного разу шкодуватимеш,