Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

дивиться вгору, Мовчун обома руками тримає мотузку й поставив одну ногу на стіну, готовий лізти. Шукач помахав йому — мовляв, іди, — подивився, як Мовчун почав лізти, орудуючи руками, поки Доу тримається за мотузку знизу, щоб не теліпалася. Доволі скоро він опинився на середині…

— Що за хуйня…

Шукач мотнув головою вбік. Неподалік намалювалася парочка трелів, які щойно вийшли на стіну з дверей найближчої вежі. Вони витріщилися на нього, а він — на них, і так, здавалося, тривало цілу вічність.

— Тут мотузка! — крикнув він, помахав ножем і вдав, ніби намагається відтяти її від гака. — Якийсь гад норовить залізти!

— Ради мертвих! — Один побіг і з роззявленим ротом витріщився на Мовчуна, який гойдався на мотузці. — Він підіймається!

Другий витягнув меча.

— Не турбуйся. — З усмішкою здійняв меча, готовий перерубати мотузку. А тоді зупинився. — Слухай, чого ти весь забрьоханий?

Шукач щосили штрикнув його у груди — раз, а тоді ще раз.

— Йой-й-й-й! — заволав трел, скрививши обличчя, незграбно позадкував до зубців і впустив меча.

Підбіг його товариш, розмахуючи великою булавою. Шукач прослизнув під нею, але трел врізався в нього так, що Шукач упав на спину, гепнувши головою об камінь.

Булава зі стукотом полетіла геть, і вони почали борюкатися; трел хвицався й бився, а тим часом Шукач намагався схопити його обома руками за горло, не дати йому закричати. Вони перекотилися в один бік, тоді назад, у другий, сяк-так підвелися й подибали хідником. Трел уп’явся плечем Шукачеві під пахву і штовхнув його назад, до зубців, намагаючись його викинути.

— От лайно, — видихнув Шукач, коли його ноги відірвалися від землі.

Він відчував, як його дупа торкається каменю, та все одно не здавався, міцно стискаючи шию трела, щоб той не дихав як треба. Піднявся ще на дюйм, відчув, як його голову відсувають назад, і його вага мало не перенеслася на той бік парапету.

— Лети звідси, уйобку! — прохрипів трел, звільнив підборіддя від рук Шукача і штовхнув його трохи далі. — Лети…

Він вирячив очі. Незграбно позадкував. Із його боку стирчала стріла.

— Ох, я не…

Ще одна стріла глухо врізалась йому в шию, і він, ступивши один хисткий крок, мало не звалився за стіну. От тільки Шукач ухопив його за передпліччя і стягнув на хідник, а там учепився в нього, поки він пускався духу, заливаючись слиною.

Коли з трелом було покінчено, Шукач підвівся і схилився над трупом, дихаючи. До нього підбіг Мовчун і добре роззирнувся, пересвідчуючись, що до них навряд чи заявиться хтось іще.

— Усе гаразд?

— Ну хоч один раз. Хай би мені допомогли хоч один раз, перш ніж я опинюся за крок від смерті.

— Краще так, ніж після того кроку.

Шукач мусив визнати, що це було по-своєму правдиво. Він побачив, як Доу переліз через зубці стіни й викотився на хідник. Той трел, якого штрикнув Шукач, досі дихав — дихав ледь-ледь — і сидів біля гака. Доу мимохідь прорубав йому череп сокирою — недбало, наче дрова рубав.

Похитав головою.

— Залиш вас самих на десять вдихів — і що з цього виходить? Двоє мерців, так?

Доу нахилився, запхав два пальці в одну з дірок, що зосталися від Шукачевого ножа, витягнув пальці й розмазав кров по щоці. Всміхнувся.

— Як гадаєте, що можна зробити з двома мерцями?

Страховидло неначе заповнював собою все коло. Наполовину голий і блакитний, наполовину закутий у чорне залізо, чудовисько, що прийшло з легенд. Ніде було сховатися від його великих кулаків, ніде було сховатися від страху перед ним. Торохтіли й билися щити, ревіли й волали люди, кривилося в лютому гніві ціле море розмитих облич.

Лоґен скрадався з краєчка короткої трави, намагаючись ступати легко. Може, він і менший, зате моторніший, кмітливіший. Принаймні він на це сподівався. Так має бути, бо інакше повернеться в землю. Не припиняти рухатися, котитися, ухилятися, триматися подалі й чекати слушної миті. А головне — не діставати ударів. Не діставати ударів — це найважливіше.

Велетень кинувся на нього наче з-під землі, його великий татуйований кулак обернувся на блакитний вихор. Лоґен кинувся геть, але кулак усе-таки черкнув його по щоці й зачепив йому плече, і він заточився. Ось тобі й «не діставати ударів». Якийсь щит — точно не дружній — штовхнув Лоґена у спину, і його голова смикнулася вперед. Він гепнувся долілиць, мало не зарізався власним мечем, у відчаї перекотився вбік, а тоді побачив, як величезний чобіт Страховидла глухо б’є об землю, і там, де якусь мить тому була Лоґенова голова, розлетівся ґрунт.

Лоґен підвівся саме вчасно, щоб побачити, як до нього знову тягнеться блакитна рука. Він прошмигнув під рукою й на ходу рубонув по татуйованій плоті Страховидла. Меч Творця з глухим звуком врізався велетневі у стегно, глибоко, наче заступ у ґрунт. Здоровезна нога підігнулась, і він упав уперед, на броньоване коліно. Цей удар мав би його вбити, начисто перерізавши великі жили, та крові пролилося не більше, ніж із порізу під час гоління.

А втім, якщо щось не вдається, треба спробувати щось інше. Лоґен заревів і рубонув Страховидла по лисій голові. Клинок бамкнув об броню на правій руці велетня, яку той ледве встиг підняти. Клинок черкнув по тій чорній сталі і з’їхав, не завдавши шкоди, а тоді врізався в землю. У Лоґена загуділи руки.

— Ох-х-х!

Коліно Страховидла врізалося йому в живіт; Лоґен зігнувся й захитався. Йому треба було кашлянути, та повітря на це бракувало. Велетень уже знов отямився й замахнувся броньованою рукою — грудкою чорного заліза завбільшки з чоловічу голову. Лоґен пірнув убік, перекотився по короткій траві й відчув порив вітру: повз нього промайнула велика рука. Вона врізалася в щит на тому місці, де стояв Лоґен, і розбила його на тріски; чоловік, який тримав щит, заволав і полетів на землю.

Вочевидь, дух мав рацію. Мальованому боку не можна було нашкодити. Лоґен пригнувся, чекаючи, поки хапкий біль у животі вщухне достатньо, щоб можна було подихати, спробував вигадати ще якусь хитрість, і не вигадав нічого. Страховидло повернув корчене обличчя до Лоґена. За ним подоланий чолов’яга на землі скиглив під уламками щита. Карли обабіч нього дещо неохоче підсунулися до порожнього місця.

Велетень поволі ступив крок уперед, а Лоґен із болем відступив на крок назад.

— Ще живий, — прошепотів він сам собі. От тільки важко було сказати, як довго це буде правдою.

Вест ніколи в житті не почувався таким наляканим, таким бадьорим, таким живим. Навіть тоді, коли переміг на Турнірі і його голосно вітала вся широка площа Маршалів. Навіть тоді, коли він штурмував стіни Ульріока й вирвався з пилу та безладдя на тепле сонячне світло.

Йому поколювало шкіру від надії й жаху. Руки безпорадно смикалися в такт рухам Дев’ятипалого. Губи бурмотіли безглузді поради, нечутні слова підтримки. Поряд із ним штовхалися, пхалися, волали до хрипоти Пайк і Джеленгорм. Позаду них ревіла й намагалася щось розгледіти велика юрба. На стінах люди звішувалися донизу, кричали й розмахували кулаками. Людське коло стискалося й розширювалося в такт рухам бійців, не зупиняючись ні на мить, розростаючись і звужуючись, коли ті ступали вперед чи задкували.

І наразі майже завжди задкував