Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

в потилицю сама смерть. Страховидло вийшов у коло, і Лоґен побачив, що блакитні знаки на ньому — то письмена, як і сказав йому дух. Покручені символи, наґрамузляні на всіх частинах його тіла ліворуч: на долоні, на руці, на обличчі, навіть на губах. Слова Ґлустрода, писані у Старий час.

Страховидло зупинився за кілька кроків від Лоґена, і від нього неначе пішла хвиля нудотного жаху, що накрила мовчазну юрбу. Лоґенові неначе навалився на груди великий тягар, що витискав із нього відвагу. Однак завдання в нього було по-своєму неважке. Якщо мальованому боку Страховидла нашкодити не можна, Лоґенові просто доведеться різати всі інші частини його тіла, і різати глибоко. У колі він здолав не одного суворого бійця. Десятьох найсуворіших падлюк на всій Півночі. Це просто одинадцятий. Принаймні так він намагався казати самому собі.

— Де Бетод?

Лоґен хотів зухвало це проревіти, але в нього вийшло хіба що м’яко, сухо писнути.

— На твою загибель я можу подивитися й тут!

Король північан стояв на зубцях стіни над відчиненими воротами, доглянутий і щасливий. Довкола нього стояли Блідий-як-Сніг і кілька вартових. Якщо йому й не спалося, то Лоґен нізащо про це не здогадався б. Ранковий вітерець ворушив його волосся й густе хутро в нього на плечах, ранкове сонце сяяло на золотому ланцюгу й викрешувало іскри з діаманта в нього на чолі.

— Радий, що ти прийшов! Боявся, що ти накиваєш п’ятами! — Бетод безтурботно зітхнув. Видихнуте повітря закурилося на морозі. — Надворі ранок, як ти й казав. Починаймо.

Лоґен зазирнув у божевільні очі Страховидла, які лізли з орбіт і сіпались, і ковтнув.

— Ми зібралися тут, щоб на власні очі побачити двобій! — проревів Краммок. — Двобій, що покладе край цій війні і зведе кривавий рахунок між Бетодом, який зве себе королем північан, і Лютим, який говорить від імені Союзу. Якщо переможе Бетод, облогу буде знято, а Союз покине Північ. Якщо переможе Лютий, то ворота Карлеона відчинять і Бетод опиниться під його владою. Я правду кажу?

— Так, — озвався Вест. На такому просторі його голос здавався слабким.

— Так. — Бетод на своїх стінах ліниво змахнув рукою. — Далі, гладкий.

— Тоді назвіться, бійці! — прокричав Краммок. — І назвіть свої перемоги!

Лоґен ступив крок уперед. Ступити цей крок було важко, він неначе йшов проти сильного вітру, та Лоґен усе-таки зробив це, закинув голову назад і поглянув Страховидлові просто у скривлену пику.

— Я Кривава Дев’ятка, і людям, яких я вбив, немає ліку. — Ці слова пролунали тихо й безживно. В його порожньому голосі не було гордості, та страху теж не було. Холодна правда. Холодна, мов зима. — Я десять разів кидав виклик і всі ці рази перемагав. У цьому колі я здолав Шаму Безсердечного, Рудда Тридубу, Хардінга Мовчуна, Тула Дуру Грозову Хмару, Чорного Доу й багатьох інших. Якби я називав усіх Іменитих, яких возз’єднав із землею, завтра на світанні ми ще стояли б тут. На Півночі немає нікого, хто не знав би моєї роботи.

Обличчя велетня геть не змінилося. Принаймні змінилося не сильніше, ніж зазвичай.

— Мене звати Фенрір Страховидло. Усі мої досягнення в минулому. — Він підняв мальовану руку, стиснув великі пальці, і сухожилля в його величезному блакитному передпліччі виділилися, ставши схожими на вузлувате коріння дерева. — Цими письменами великий Ґлустрод позначив мене як свого обранця. Цією рукою я повалив статуї Аулкуса. Тепер же я вбиваю дрібних людців у дрібних війнах. — Страховидло злегка стенув масивними плечима — так, що Лоґен ледве це розгледів. — Таке життя.

Краммок поглянув на Лоґена і здійняв брови.

— Ну, гаразд. Яку зброю ви принесли на бій?

Лоґен підняв важкий меч, викуваний Канедіасом для війни з магами, і показав його на світлі. Тьмяний метал завдовжки один крок; його лезо злегка виблискувало на блідому світанковому сонці.

— Оцей клинок.

Лоґен устромив його в землю між ними й залишив там.

Страховидло кинув свій мішок на землю. Той загримів і мляво розкрився. Всередині лежали великі чорні пластини в шипах і заклепках, подряпані й побиті.

— Цей обладунок.

Лоґен поглянув на ту важезну купу темного заліза й облизав зуби. Якщо Страховидло виграє жереб, то зможе взяти меч, а Лоґенові залишити купу непотрібної броні, відверто для нього завеликої. Що тоді робити? Ховатися під нею? Залишалося хіба що сподіватися, що йому таланитиме ще кілька хвилин.

— Гаразд, мої красунчики. — Краммок поставив щит сторчака й узявся за його край. — Мальований чи чистий, Дев’ятипалий?

— Мальований.

Краммок різко крутнув щитом, і той завертівся. Щит крутився без упину: мальований, чистий, мальований, чистий. Із кожним обертом мінялися місцями надія й відчай. Дерево почало сповільнятися, захиталося. Впало просто на землю чистим боком догори. Замайоріли ремені.

Ось тобі й талан.

Краммок скривився. Поглянув на велетня.

— Вибір за тобою, здорованю.

Страховидло взявся за клинок Творця й вистромив його з землі. У його страхітливій руці клинок був схожий на іграшку. Вирячені очі Страховидла перехопили погляд Лоґена, і його велетенські вуста скривилися в усмішці. Він пожбурив меча до ніг Лоґенові, і зброя впала в багно.

— Бери свого ножика, дрібното.

Залунали голоси, і їх, ледь чутні, поніс вітер.

— Добре, — процідив Доу, досить голосно, щоб це подіяло Шукачеві на нерви, — вони починають!

— Та чую! — гарикнув він, невимушено крутячи мотузкою, готовий її метнути.

— Ти розумієш, що зараз робиш? Я хотів би, щоб вона не впала на мене.

— Справді? — Шукач трохи поворушив гаком уперед-назад, оцінюючи вагу. — Я тут саме подумав, що влучити у твою жирну довбешку — майже так само добре, як влучити у стіну.

Шукач описав гаком одне коло, тоді ще одне, ширше, пропускаючи в долоні трохи мотузки, а відтак здійняв його повністю й відпустив. Гак дуже гарно полетів догори, мотузка розправилася слідом за ним, і він опинився за бійницями. Шукач скривився, почувши, як гак стукнув об хідник, але ніхто не прийшов. Він потягнув за мотузку. Донизу з’їхало трохи мотузки, крок чи два завдовжки, а тоді її заклинило. Хват здавався міцним, як скеля.

— З першого разу, — зауважив Мовчун.

Шукач кивнув. Йому й самому не дуже вірилося.

— Ти ба. Хто перший?

Доу всміхнувся йому.

— Гадаю, той, хто зараз тримається за мотузку.

Полізши вгору, Шукач зрозумів, що мимоволі згадує всі способи, в які людина може вбитися, спинаючись по цій стіні. Гак послизнеться — і людина впаде. Мотузка потреться, репне — людина впаде. Хтось побачить гак, зачекає, поки людина вилізе нагору, а тоді переріже їй горло. Або цей хтось уже зараз гукає десяток здорованів, щоб узяти в полон того придурка, який намагається сам-один пролізти до міста.

Його чоботи черкали об грубий камінь, конопляне волокно кусало долоні, передпліччя палали від натуги, а Шукач тим часом щосили намагався дихати тихо, хоч і хрипко. Зубці на стіні підсунулися ближче, тоді ще ближче, а тоді він опинився на місці. Зачепився пальцями за камінь і подивився далі. На хіднику з обох боків нікого не було. Шукач прослизнув за парапет і про всяк випадок витягнув ножа. Ножів забагато не буває і все таке. Він перевірив, чи міцно зачепився гак, а тоді перехилився й побачив: Доу внизу