Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

«Чуєш, брате мій, товаришу мій…»

Іванов вийшов мовчки, похмурий і — сам.

Що за чорт? Він же — керівник печерської партійної організації, голова Ради фабзавкомів цілого міста, за ним же сила, весь міський пролетаріат! Як же трапилось, що він не зумів відстояти найпершого інтересу пролетарці?

Може, він сам плутає в політиці партії?

Що зараз — найголовніше?

Народ ще погано розбирався в подіях — його революційний досвід був надто молодий. І — найгірше: між народом і правдою високим частоколом, стіною стали підспівувачі буржуазії, угодовці, опортуністи — есери і меншовики. Буржуазні партії — ті просто намагались обманути народ — і це їм вдавалось погано: народ їм не вірив. Але угодовці приходили до народу з облудними словами співчуття, захисту народних інтереси? — і їм часто щастило збити народ з пантелику. Виривати трудящих з чаду буржуазного обману, і особливо, угодовської облуди — оце й була партійна політика зараз! Єднати свідомий пролетаріат довкола Рад, і тоді — переважити силою Рад силу Тимчасового уряду! Це могла зробити тільки партія — партія правди, більшовицька партія… Ех! Коли б зараз сюди стару, підпільну ще, київську гвардію більшовиків, що за роки війни пішла по сибірських етапах, а то й — під розстріл, за законами воєнного часу! Ні, невірно! Пролетарська справа — безсмертна: сто загинуло, тисяча стане на їх місце! Так воно, власне, і є: двадцять більшовиків легалізувалося в Києві в перший день революції, а за місяць їх стало — двісті. Сьогодні — вже півтисячі. Місце загиблих зайняли молоді сили. Але ж молодих ще треба гартувати — в революційній дії, в партійній єдності, а не… глушити авторитетами «старих партійних генералів»… Ні, знову невірно: в партійній боротьбі теж потрібні свої генерали — полководці на чолі мас, от хоч би й такі, як той же Савельев, коли б його не вижив звідси П'ятаков…

Саме в цю хвилину назустріч вибіг Смирнов.

— Андрій! — загукав він. — Іванов! Товариші! Куди ж ви? Хіба збори вже закінчилися? Так рано?

— Іване Федоровичу! — зрадів Іванов, але зразу махнув рукою. — Що ж це ти, Іване Федоровичу? Запізнився ти…

— Ваня! — зняв крик Боженко. — Що ж ти, сучий син? Ми ж тут без тебе провалились: зірвав П'ятак нашу пропозицію!

— Як? Озброєння не схвалили?

— Стривай, стривай, Іване! — спинив Смирнова Королевич. — Що це у тебе? Кров?

Він дивився на садно на лобі в Смирнова, на кров за вухом — сліди каменюки і гайки.

— Пусте! — відмахнувся Смирнов. — Мою артіль архаровці погромили. Але інцидент вже ліквідовано. Почали роботу. А резолюцію про озброєння не схвалили?

— Схвалили! — ніяковіючи, неначе винний був саме він, сказав Іванов: — Утриматись… в широкому масштабі…

Смирнову таки пощастило вирватися з облоги. Робітниці, отямившись після першого переполоху, кинулись по майстернях на Деміївці, зібрали групу робітників і визволили Івана Федоровича. За якусь годину, завзятими заходами робітниць, у приміщенні нової артільної майстерні наведено сякий–такий лад, і робітниці з голками посідали над розкроями ватних солдатських кацавейок. Іван Федорович домовився з солдатами розташованого на Деміївці батальйону сибірських стрілив, що охоронятимуть майстерню вночі, а на завтра, був певний, що організує вже й самооборону майстерні. Тим паче, що після рішення київських більшовиків озброїти пролетаріат все одно треба негайно починати організацію робочої міліції.

— Не озброюватись? — аж підскочив на місці Смирнов. — Утриматися? Ні, такого не буде! Куди ж ви? — Він ухопив за рукави кількох товаришів, що проминали, розходячись із зборів. — Назад! Збори треба продовжити! З огляду на те, що цього вимагає маса комуністів! Правда, Андрію? Чи не так, Боженко? А ти згодний, товаришу Королевич? І ти, професоре Затонський? Гей, студенти: Лаврентій, Лія, Ян — сюди! Ви згодні? Ти згодний, Віталію? А ти, Леоніде? Ми вимагаємо!

— Вимагаємо! Вимагаємо! — почулося тут і там.

Довкола вже збився гурт.

— Отже, вимагаємо від більшості членів організації, — резюмував Смирнов. — Пішли назад! Гей, куди ви там — «старички»? Ваші «старухи» ще трохи почекають! Всі назад! Кворум потрібний! Давайте сюди Комітет! Тягніть П'ятакова! Хай завтра ж іде до Оберучева вимагати зброї!..

Всі потовпились назад. П'ятаков якраз сходив з другого поверху — натовп захлеснув його, підхопив і, справді, потяг — задом наперед — назад: вперед!

— До порядку! — пручався П'ятаков. — Що трапилось?

В залі засідань вже нетерпляче гукали: