Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чому Захід карав Сербію так «непропорційно»? Чому я, його переконаний адепт і аґент, не знаходжу слів, щойно мова зайде про сербську весну 99-го? Чому саме Новий Сад, насправді такий опозиційний, прозахідний, чому ці сербогаличани, ці пост-австріяки Сербії, чому жертвами стали саме вони?
Уявімо собі, не без холодання в нутрощах, що Косово — це Крим, а косовари — кримські татари. До цієї аналогії ще й досі полюбляють удаватися всілякі панслов'янські провокатори. Я її ненавиджу і йдеться мені не про це, а про інше. От якби Захід виступив захисником кримських татар у тому, на щастя, уявному конфлікті і, щоб зупинити насильство над ними, почав би скидати бомби, але чомусь на Львів? Неможливо?
Але саме так вони це вчинили з Новим Садом.
У Львові немає Дунаю, проте його близькість іноді відчуваєш надто загострено.
НЮРНБЕРҐ, 1995
Уявіть собі кінець липня і дуже багато краси: дерева, пагорби, пронизані світлом галявини, якісь там ще млини, фонтани, а головне — річки зеленавого кольору, і ви стоїте на мостах і бачите все до дна, як там понад самим дном ходять повільні рибини. Я вже десь кілька разів писав про це, зокрема про цю сповнену повільної тілесної радості ходу річкових рибин. Як і про водорості, що плавно нагиналися вперед у згоді з течією. «Повільні й велетенські риби, краса риб у каналах, у самому серці старого міста — це й була Європа», — ось як я про це вже одного разу писав. Європа — це країна, в якій рибам живеться добре.
Місто, що в ньому наприкінці липня мені трапилися згадані дерева, галявини, мости, рибини й водорості, називається Нюрнберґ. До нього я заїхав з мертвими півнями, власне кажучи, то вони заїхали, а я був додатком, тобто їхнім «домашнім поетом». Так написала про це якась місцева газета наступного ранку після концерту. «Щодо музики без кордонів, то долати їх можна лише завдяки місткам над прірвою мови: змістовно насичений львівський вечір Вальтера Моссмана з молодою групою «Мертвий півень» неможливо уявити собі без перекладу, цього ключа від почуттів». І трохи нижче: «Ми помрем не в Парижі, — співає культова група українських студентів, — ми помрем у провінційному ліжку!». Насолода прориву пульсує крізь лють і смуток, а залишається «фантомний біль від крила». У музичному плані цей молодий септет, що прихопив із собою свого домашнього поета Jurkif Andruchowytsch, перебуває десь зовсім поруч із західним альтернативним роком — а все ж настільки відмінний у своїй нестримній віддачі великим почуттям».
Чи хтось іще колись писав про півнів так гарно? Не думаю. Та за такі слова я нині ще раз пробачаю тому рецензентові і «домашнього поета», і Юркіфа! А втім, непогане ім'я — Юркіф, щось наче Юсуф або Юркайф, чому б і не назватися ним?
Однак я не про це. Я хочу дешифрувати вжите в тій рецензії поняття «септет». Воно означає, що виконавців мало бути семеро. Зараз я спробую їх перелічити. Барбара і Ярка співали, Джон Олег Сук грав на бас-гітарі, Чайка на гітарі, Юрко Чопик на акустичній гітарі — маємо п'ятьох. На ударних тоді ще грав Серафим. Дорогою до Нюрнберга він уже читав священні буддистські тексти, і це не могло скінчитися добром. Але він у цьому переліку все одно є і він шостий. А сьомого я згадати не можу. У зв'язку з цим я припускаю, що сьомим був я, вперше в житті сприйнятий як один з них чи принаймні як «домашній поет» (тобто як домашнє вино, домашній сир, домашня тварина і домашній привид в єдиній особі).
Того вечора півні сатанинськи добре відіграли на руїнах Катаріненкірхе. Цьому є два пояснення — одне другорядне й одне першорядне. До них за хвилинку, а поки що той епізод зі старим добрим Вальтером, який насправді був героєм вечора і який зробив тоді більше, ніж усі святі разом взяті. Так от, коли все закінчилось і зворохоблено-зворушена публіка нарешті кількома потоками стала покидати руїну, Вальтер завів нас на пиво від організаторів і сказав таке: «Ви перевернули уявлення цих людей про вашу країну. Ви зробили її красивою і найцікавішою на світі. За це вам належиться великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але по-перше, воно у вас надто тупе, щоб до такого додуматись. А по-друге, на біса вам той їхній орден здався?». Це досьогодні наймудріший тост, який я коли-небудь чув.
Тепер до пояснень, чому все сталося саме так.
По-перше, ми грали не де-небудь, а на руїні. Вважається, що то руїна церкви (Катаріненкірхе). Руїною вона є починаючи з 1945-го, коли її бомбанули — як там їх називають у кацапів? — піндоси. А церквою вона не була вже задовго перед тим, себто ще з часів Реформації, коли реформатори, наче якісь більшовики, повідбирали всі ключі і забили всі її входи дошками. І потім вона більше ніж 200 років служила місцем, де збиралися, грали і співали майстерзінґери. Тобто це вони повилазили з нами на сцену того вечора і витягнули клас. Насправді це їм били браво. Але в наших особах.
По-друге, дорогою до руїни ми спинялися на мостах і дивились на воду зеленавого кольору. Ми не мали з собою (чомусь) горілки, за що нас першого вечора навіть суворо покартав Вальтер — як так, приїхали з України й без горілки? Чого в такому разі приїхали? Отже, ми не мали горілки, але все одно сп'яніли в Нюрнберзі, ніби професор Плейшнер у Берні. Ми не читали священних книг Серафима, але все одно стали буддистами, а це означало — повільними радісними рибами в зеленавій воді. Ми стали рибами, які змогли заспівати.
Право вирішувати, яке з цих двох пояснень є важливішим, залишається за кожним з вас.
ОДЕСА, 1994
Слово «Одеса» так і тягне за собою свій особливий шлейф, надто ж серед тих, котрі ніколи її не бачили. Скільки вже разів траплялося так, що я мимохідь вимовляв «Одеса», а мої співрозмовники тут-таки починали тремтіти від збудження. Про Одесу знають у всьому світі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики», після закриття браузера.