Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

А тоді відчинила двері.

16 липня 1922 року

Енн мала рацію. Рано-вранці двадцять восьмого червня армія Вільної держави відкрила вогонь по будівлі Чотирьох судів, розташувавши у стратегічних місцях польову артилерію й поціливши в будівлю, у якій заховалися республіканці, противники Договору, бризантними снарядами. До Чотирьох судів було направлено ультиматум, але його проігнорували, і в Міка не залишилося вибору: довелось атакувати. Інакше британський уряд погрожував направити війська розбиратися із ситуацією, а ніхто не хотів, щоб війська Вільної держави та британців билися разом проти республіканців. Будівлі на О’Коннелл-стріт та в інших куточках міста, що їх зайняли республіканці, також було ізольовано, щоб не дати силам противників Договору кинутися на допомогу обложеним Чотирьом судам. Війська Вільної держави сподівалися, що республіканці, побачивши, як застосовують справжню артилерію, не витримають і здадуться.

Облога тривала три дні й завершилася вибухом у Чотирьох судах, який знищив безцінні документи й поклав край цій катастрофі. Загинули хороші люди, як і передбачала Енн. Кахал Бру відмовився капітулювати. Мік, розповідаючи мені про це, ридав. Вони з Бру часто мислили по-різному, та Кахал був патріотом, а Мік мало що поважає сильніше за патріотизм.

Сьогодні я стояв перед вигорілою оболонкою Чотирьох судів. Крадені боєприпаси вибухали й далі, тож пожежники не мали змоги загасити пожежу. Їм довелося дати їй закінчитися самій. Цікаво, чи не доведеться всій Ірландії так само догоріти самій собою? Мідяний купол зник, будівлю зруйновано, і заради чого?!

У травні було укладено угоду між республіканцями й очільниками Вільної держави, що відклала ухвалення остаточного рішення щодо Договору до завершення виборів і оприлюднення Конституції Вільної держави. Але цей компроміс розсипався, не встигнувши дістати якогось розвитку; Мік каже, що про нього довідались у Вайтголлі і думка про відкладення рішення щодо Договору там не сподобалась. Надто вже багато стояло на кону, надто вже багато грошей було витрачено, надто вже багато було зроблено. У шістьох графствах Північної Ірландії, на які не поширюється дія Договору, запанували кровопролиття й хаос. Міжконфесійне насильство там немислиме. Католиків вирізають і виганяють із домівок, і щодня з’являються нові сироти.

Мого серця все це не зворушує. Я сам мушу турбуватися про одного сироту. Оїн спить у моєму ліжку й повсюди ходить за мною. Бріджид спробувала його втішити, та він відмовляється бути з нею на самоті. У Бріджид здає здоров’я. Напруження та втрати перетворили нас усіх на привидів себе колишніх. Місис О’Тул зохотилася глядіти Оїна в тих випадках, коли я не можу взяти його з собою.

У неділю за два тижні після зникнення Енн зателефонував Мік; він поцікавився її здоров’ям, захотів її поради, і мені довелося сказати йому, що вона зникла. Він кричав у слухавку так, наче я з’їхав з глузду, а чотири години по тому приїхав броньованою автівкою разом із Ферґусом і Джо, готовий воювати. Я вже не здатен воювати, а коли Мік захотів почути мої відповіді, несподівано для самого себе заридав у його обіймах і розповів, що скоїв Ліам.

«Ох, Томмі, ні! — заголосив він. — О ні».

«Її не стало, Міку. Вона побоювалася за тебе, записала пересторогу й сховала її. Гадаю, вона збиралася передати її мені чи Джо, сподіваючись, що ми зможемо тебе вберегти. Але її знайшла Бріджид. Подумала, що Енн снує якісь плани проти тебе. Бріджид розповіла Ліамові, а той витягнув Енн до озера. Роббі вважає, що Ліам мав намір її вбити та сховати тіло в болоті. Роббі спробував його зупинити. Він його підстрелив, але надто пізно». Я не став розповідати всю правду, розкривати всі гріхи Ліама. Не міг приректи себе чи Енн на Мікову недовіру чи обтяжити його сумнівами.

Він залишився в мене до наступного дня, і ми страшенно напилися. Утіхи не знайшов жоден із нас, але я на певний час поринув у напівзабуття, а коли вони поїхали (Ферґус сів за кермо, Джо — біля нього, а Мік із похмілля вмостився на задньому сидінні), проспав п’ятнадцять годин. Це мені дав Мік, і я був радий цьому короткому перепочинку.

Не знаю, чи замовив його вбивство Мік, чи то Ферґус скоїв його самостійно, переймаючись Ліамовою нестійкістю, та за три дні після Мікового приїзду до Ґарва-Ґліба у Слайґо викинуло на берег тіло Ліама Ґаллагера. Мік завжди розв’язував терор прагматично й принципово. Я бачив, як він волав в обличчя бійцям свого загону й погрожував їм звільненням, якщо вони бодай натякнуть на помсту. Його тактика завжди мала на меті поставити на коліна Велику Британію, а не комусь відплатити. Я запідозрив Міка в помсті лиш одного разу — коли ірландця, що виказав Шона Мак-Діармаду британським воякам після Повстання, було знайдено мертвим. Мік бачив, як він це скоїв, і не забув його зради.

Ми не говорили про загибель Ліама Ґаллагера. Не говорили багато про що. Бріджид казала, що Енн писала про замах на вбивство — пам’ятає щось про серпень, квіти й поїздку до Корку, — але ті сторінки розпалися в озері. Це не бозна-які зачіпки, а Мік і чути про це не хоче. Він почувається винним у смерті Енн, яка стала для нього черговою втратою, а я не можу звільнити його від смутку, хоч як старатимуся. Роббі теж почувається винним. Ми всі переконані, що могли б її врятувати, а я згорьований через те, що втратив Енн. Нас об’єднує ненависть до самих себе.

Минулого тижня Еймон, ставлячи пастки, знайшов у болоті маленький червоний човник. Його викинуло на замулену мілину, і він притягнув його до берега. Під лавою в човнику Еймон знайшов дивну торбинку, у якій лежали закоркована урна і щоденник у шкіряній палітурці. Обидва предмети частково вбереглися від дії стихій. Він прочитав першу сторінку щоденника й одразу здогадався, що ця книжечка — моя. Урна й торбинка належали Енн — я в цьому не сумніваюся. Човник я сховав у сараї, прив’язавши його до крокв, щоб туди не ліз Оїн, а тоді заплатив Еймонові за те, що він його знайшов і приніс ці скарби мені.

Я сушив собі голову над щоденником, намагаючись збагнути, як він міг лежати в сумці в болоті, коли він уже стояв на високій полиці