Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

й ковдрами, що пасували до оновлених штор. Повсюди залишались один-два оригінальних предмети меблів, що забезпечували кімнатам трохи ностальгійну атмосферу: Томасів письмовий стіл і комод, Оїнів коник-гойдалка й висока полиця з його «антикварними» іграшками, а також туалетний столик Бріджид і її вікторіанське крісло з новою оббивкою зі схожої тканини у квіточку. У моїй колишній кімнаті досі стояли мій грамофон і величезна шафа. Я відчинила її дверцята і втупилася в порожнечу всередині, згадуючи день, коли Томас приїхав із «Лайонсу» з усім тим, чого я, на його думку, потребувала. Того вечора я зрозуміла, що вскочила в халепу, ризикуючи закохатися.

Дубовий паркет і шафки на кухні залишилися, та були заново оброблені й виблискували. Зосталися величні сходи й дубові перила, теплі й надійні від старості й використання. Усі плінтуси й ліпнину було збережено, стіни — пофарбовано, а стільниці й побутову техніку — замінено на сучасні. Там пахло лимонами й поліроллю для меблів. Я глибоко вдихнула, намагаючись відшукати Томаса, виманити його зі стін і дерева, але не знайшла його. Не відчула його. Із дрожем у ногах я перейшла до бібліотеки, до стелажів, заставлених книжками, яких він уже не читатиме, й зупинилася біля дверей. На стіні, де колись вибивав годину за годиною дзиґар із маятником, висіла картина в ошатній овальній рамці.

— Міс Ґаллагер! — покликав Роббі з передпокою. Не Роббі. Кевін. То був Кевін. Я спробувала йому відповісти, сказати, де я, та мій голос затремтів і урвався. Я відчайдушно потерла очі, намагаючись повернути самовладання, та не змогла. Коли Кевін знайшов мене в бібліотеці, я безпорадно показала на картину.

— Гм… ну, це портрет Пані озера, — пояснив він, намагаючись не дивитися на мене й не звертати уваги на мої сльози. — Вона тут добре відома. Мабуть, наскільки може бути добре відомим привид вісімдесятирічної давності. За переказом, вона прожила в Ґарва-Ґлібі зовсім недовго. Вона втопилася в Лох-Ґіллі. Її чоловік був згорьований і роками її малював. Це єдина картина, яку він залишив собі. Гарна, еге ж? Вродлива була жінка.

Схожості між нами він не помітив — ще один доказ на користь того, що люди не дуже спостережливі. А може, тепер я була не надто вродлива.

— Вона так і не повернулася? — прохлипала я. Мій голос перетворився на дитячий плач. Джим Доннеллі сказав те саме.

— Ні, мем. Вона, гм, вона втопилася. Тож так і не повернулася, — затинаючись промовив він і передав мені хусточку. Я схопилася за неї, відчайдушно намагаючись зупинити потік сліз.

— Мем, з вами все гаразд?

— Просто сумно, — прошепотіла я й повернулася спиною до картини. Так і не повернулася. Я так і не повернулася. Поможи мені, Боже.

— Так. Але то було давно, міс.

Я не могла сказати йому, що то було всього тиждень і ще кілька днів тому.

— Містер Коен сказав мені, що ви нещодавно когось утратили. Вибачте, мем, — додав він тихим голосом. Добрим голосом.

Я кивнула, і він затримався поряд зі мною, доки я не опанувала себе.

— Роббі, я знаю, що казав містер Коен. Але я не продам Ґарва-Ґліба. Я тут залишуся. Житиму тут. І все одно хочу, щоб ти працював тут доглядачем. Підвищу тобі платню за всі незручності, які це викличе, та ми не будемо здавати кімнати в оренду. Поки що… гаразд?

Роббі завзято закивав.

— Я письменниця. Тиша піде мені на користь, але дбати про це місце сама я не можу. А ще я чекаю… дитину… і мені знадобиться хтось, хто приходитиме сюди прибирати й інколи готувати їжу. Я часто-густо занурююсь у творчість із головою.

— У мене вже є дівчина, яка куховарить і прибирає тут, коли в нас гості. Певен, що вона буде рада постійній роботі.

Я кивнула й відвернулася.

— Міс! Ви назвали мене Роббі. Я… Кевін, мем, — лагідно зауважив він.

— Кевін, — прошепотіла я. — Вибач, Кевіне. Я більше не забуду. І будь ласка, зви мене Енн. Моє ім’я в заміжжі — Енн Сміт.

***

Я забула знову. Я й далі називала Кевіна Роббі. Він завжди тихенько мене виправляв, але це, здавалося, не надто його бентежило. Я була гостею, що мало-помалу перетворювалася на примару й пурхала коридорами, нікого й нічого не чіпаючи. Кевін поводився зі мною терпляче і здебільшого не заважав. Сарай за будинком переробили на житловий будиночок, і він перебував там, коли не працював, дозволяючи мені самій ходити великим будинком. Кевін щодня перевіряв, як я там, і пильнував за тим, щоб дівчина з містечка — Джемма — підтримувала в будинку чистоту й залишала в холодильнику їжу. Коли приїхали зі Штатів мої речі, він розвантажив коробки й допоміг мені облаштувати новий кабінет у моїй старій кімнаті. Кевін чудувався тому, скільки книжок я написала, якими мовами їх було перекладено, чудувався місцями у списках бестселерів у рамках і різним преміям, а я почувалася вдячною йому, хоча він, як я помічала, гадав, що я трохи не при собі.

Я забрідала в озеро щонайменше раз на день, декламуючи Єйтса і благаючи долю відправити мене назад. Я послала Кевіна купити у Джима Доннеллі човен — підійти до нього сама я не наважувалась — і випливала в ньому на середину озера. Залишалася там на весь день, намагаючись відтворити ту мить, коли провалилася крізь час. Подумки спонукала туман оповити озеро, але серпневе сонце не йшло мені назустріч. Прекрасні днини творили дива, а вітер і вода мовчали, вдаючи невинність, і хоч скільки я декламувала й бісилася, озеро відмовляло мені. Я почала роздумувати, де можна взяти людський попіл, але, навіть шаленіючи від скаженої туги, усвідомлювала: якщо попіл і зіграв тут якусь роль, то, найімовірніше, тільки тому що належав Оїнові.

Тижнів за шість після того як я переїхала до Ґарва-Ґліба, у його ворота, зведені за останні вісімдесят років, вкотилась автівка, що проїхала доріжкою й зупинилася перед будинком. Я сиділа у своєму кабінеті, вдаючи, ніби працюю, та насправді виглядаючи з вікна, і побачила, як з автівки вийшли дві жінки — молода й стара, і підійшли до парадних дверей.

— Роббі! — гукнула я, а тоді спохопилася. Його звали Кевін. І він косив моріжок за будинком. Джемма приходила раніше і встигла піти. Пролунав дзвінок у двері. Я замислилася, чи не проігнорувати гостей. Мені не конче потрібно було відповідати на дзвінок.

Але я їх знала.

Це були Мейв О’Тул, знову стара, та Дейрдре Фаллон із бібліотеки в Дромагайрі. Вони чомусь приїхали до мене, і колись вони вже знайшли