Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли Руслана подзвонила мені і запропонувала поїхати в клуб, відпочити трохи, я спочатку віднеслась до цього скептично. Мені подобалась Руслана і те, наскільки сильна вона. Проте я не знала її намірів через те, що вона дружить і тісно спілкується з Артемом. А той вже місяць не дає мені спокійно жити. Звісно, може він і не поганий хлопець, але я не могла впустити його в своє життя. Не зараз, коли в ньому будуть зміни.
Трохи походивши по квартирі, я зрозуміла, що мені потрібно дати їй відповідь. Микитка якраз збирався лягати, коли я зайшла в його кімнату.
- Вже лягаєш? - Запитала я в цього бешкетника.
- Так, а ти чого така сумна?
- Мене запросили прогулятися, от думаю чи йти мені. - Сіла я на маленьке ліжечко і накрила його ковдрою.
- Йди, ти і так багато часу проводиш вдома і на роботі, - сказав цей хлопчик і я поцілувала його.
- Дякую, золотце, ну ти обіцяєш слухатись тітку Люду, так? - Він насупився, слухатись він не любив. - Нік?
- Обіцяю. Все йди. - Я потріпала його за волосся і вимкнула нічник.
Обравши білу сукню, яка прикривала всі потрібні моменти мого тіла, трішки нафарбувавшись та вирівнявши своє коротке волосся, я нарешті набрала Руслану.
- Ну, нарешті, думала ти не наважишся. - Я закотила очі, ця жінка була щось.
- Я все ж наважилась, то який план?
- План у нас потанцювати, випити і максимально розслабитись.
- Підходить.
Було дивно дружити з такою жінкою, адже у неї було все. Красивий чоловік, який кохає її, достаток, робота. А я? Не можу і близько такого про себе розповісти. Моя історія закрита за сімома замками. Я не готова ділитися нею з іншими, принаймні зараз. Розказавши Люді куди я йду, я залишила їх з Микиткою удвох. Все ж таки я була готова до того, що рано чи пізно Артем дізнається все і це назавжди відіб’є у нього бажання бігати за мною. Якби не небезпека, яка щодня висить над нами, я б йому все розповіла.
Здивуванню не було кінця, коли я побачила Руслану в сукні на байку. Цікавий спосіб з’явитися в клубі. Я посміхнулась, ніколи на такому не їздила, це мало бути цікаво. Руслана простягнула мені шолом і запитала:
- Готова?
- Звісно.
- Тоді поїхали.
Це було прекрасне відчуття невагомості і відключення. Лана їздила швидко і вправно, мабуть, не перший рік за кермом. Я трималась за неї і синхронно повторювала кожен її рух, аби ми не вилетіли кудись. У клубі, в який ми приїхали, стояла довжелезна черга, проте, Руслана не збиралась чекати. Вона вхопила мене за руку і попрямувала до охоронця.
- Доброго вечора, ми до пана Бернета. - Мовила вона охоронцю, а той тільки провів по ній поглядом, наче вона черговий шматок м’яса. Руслана наче цього погляду не помічала, легка посмішка грала на її обличчі.
- А я до Папи Римського. В кінець черги. - Руслана навіть не поворухнулась, хоча я вже хотіла піти в кінець.
- Ти мене погано почув, напевно, тоді повторю ще раз - ми гості Данила.
- Ну, ти красива звісно і подружка твоя нічого так, проте, ципочки, вам тут не місце. Траса з іншого боку. - І я не зрозуміла в який саме момент, але охоронець склався вдвоє, а Руслана показала йому каблучку на пальці.
- Це був твій останній день тут! - Тут до нас підійшов Данило і Руслана солодко заговорила до нього. - Коханий, вибач, що не попередила, то мав бути сюрприз, але в тебе дуже незговірливий охоронець. - Сказати, що я стояла в шоці - нічого не сказати. Я намагалась робити вигляд, що не є свідком цього всього.
- Ну, що ти, правильно казати колишній охоронець. Ти ж наче вже вирішила це питання, - мовив до неї чоловік, а вона тільки перебирала пальчиками на його сорочці і посміхалась. Вони виглядали приголомшливо, ніби все життя разом прожили.
- Він мене вивів з себе, вибач, - тут же почала перепрошувати Руслана, що мене здивувало.
- Я все чув, не вибачайся, - мовив він їй і поцілував її в скроню, при цьому наказавши охоронцеві пакувати речі і кликати заміну, поки той живий. А потім він повернувся до мене і сказав те, чого я не чекала почути. - Асю, добрий вечір, чудово виглядаєш.
- Дякую, - тільки і змогла промовити я. Руслана взяла мене за руку і, перекинувшись ще декількома словами з Данилом, попрямувала в клуб. Поки ми йшли вона ще раз окликнула Данила, а той дивився на нас і щось бубнів собі під ніс.
- Десь тут може бути Артем, будь обережна. - Я одразу зніяковіла і згадала приказку: «Ми з Тамарою ходимо парою». Якщо є Данило, отже десь є і Артем.
Я побачила його одразу. Він стояв на другому поверсі, думаю, там було щось дорожче, ніж тут внизу. Він одразу зловив мій погляд і було важко від нього відірвати очі. Він був схожий на якогось грецького бога, тільки в костюмі. Смазливе обличчя, з чіткими рисами і зосередженими бровами. Його коротке кучеряве волосся робило його до біса молодим і красивим. Боюся уявити, що там під костюмом. Руслана потягнула мене до бару і замовила нам по келиху шампанського.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя не маленька слабкість, Талі Верне», після закриття браузера.