Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Сиджу посеред гостьової кімнати на дивані в очікуванні Віталіка, а думками далеко.  Нахлинули спогади. Сюди я повернуся ще нескоро. Я сьогодні відлітаю на навчання у Дрезден. Станіслав таки наполіг. Віталік викликався відвезти мене в аеропорт. Зараз він вкладає мої валізи в багажник своєї Toyota CAMRY. Віталік мій хлопець, і мені приємно таке його піклування. Стас Маєвський також наполегливо поривався. Але тому хлопцю я відмовила категорично. Певна, що йому було неприємно, але він дорослий чоловік,  сам розуміє, що в цьому питанні Віталік поза конкуренцією, як мій хлопець.

І хоч закохатися до одуру, як в Станіслава, тут у мене ніяк не виходить, але все одно я люблю його по-своєму. Він для мене  дуже дорогий, з ним мені добре. А наш секс і далі казковий. Як я тепер буду обходитись без Віталіка і без тих фантастичних вечорів та ночей, які ми влаштовували собі весь місяць після того мого спонтанного рішення, після відмови Станіслава?

Я їду, а Віталік залишається. У нього тут ще тривале навчання. Ми домовились, що по можливості будемо літати один до одного. Віталік мусить отримати диплом, а вже тоді можна подумати про стажування за кордоном. А це ще кілька років враховуючи інтернатуру. Він збирається стати хірургом травматологом. Можливо вдасться знайти якусь програму за обміном, але для медиків до отримання диплома вони короткотермінові, лишень ознайомчі. Подивимось, як то воно – стосунки на відстані. Все одно поки що іншого варіанту немає.

Якось ненароком Віталік обмовився, що окрім навчання та спорту він займається ще однією вельми важливою справою, і йому дуже хочеться саме там досягти бажаного результату. Однак поки що для мене це має залишатися таємницею. Віталік сказав, що у цій справі уже є неабиякі зрушення. Він надіється, що в недалекому майбутньому на мене чекає мега сюрприз.  На мої прохання хоч натякнути про що йдеться, прозвучала категорична відмова. Віталік переконав мене що сюрприз має залишатись сюрпризом, а не половинчастим явищем і навіть картав себе за свій випадковий прокол. Тож, аби не конфузити свого хлопця, я вирішила залишити цю тему у спокої до моменту, коли це буде на часі.

Як виявилось, у Віталіка, як і в Станіслава, також є вельми важлива справа і якась таємниця від мене. Як же ж ті брати, вихідці з роду Боліжевських схожі. Дивовижно. 

Зараз у мене в запасі є ще трішки часу. Віталік такий толерантний, тямущий хлопець. Знає, що мені перед дорогою треба усамітнитись, попрощатися з домом. Він залишив мене на ті кілька хвилин наодинці зі спогадами, з минулим, аби згадала щасливі моменти, проведені в цьому будинку.   Аналізую, чи всі питання перед від'їздом узгодила. Це важливо, бо їду надовго. І мене муляє одна справа, яку я не залагодила до кінця. Якщо Стас все-таки приїде проводжати мене, попри наші натягнуті на цей момент стосунки, значить залагоджу. А в тому, що він приїде, я переконана. По-іншому Маєвський не зможе, добре знаю.

У той злощасний понеділок на початку місяця він таки образився на мене, хоч чітко про це не казав. Однак з пониклого настрою й понурого виразу обличчя Маєвського я прочитала ту образу навіть під незворушною маскою. Насуплені брови робили його суворим, а збентежені очі розгубленим. Я не очікувала, що цей зрілий чоловік настільки чуттєвий та сентиментальний, але мене це чомусь неабияк потішило.

Біль та відчай в тих чарівних неймовірно чіпких очах, завжди наповнених оптимізмом, які раніше постійно сяяли яскравою жаринкою, дещо збентежив. В якийсь момент я мало не потрапила під їх розпачливий магнетизм. Так і хотілося прилинути до його широких грудей, притулитися всім тілом до торса, заритися пальцями в ту густу шевелюру, повиснувши на його шиї. Губи нестримно жадали того шаленого поцілунку, яким він намагався ошпарити мене кілька хвилин тому. Я відчайдушно боролася із собою. А він все просив вибачення і благав не покидати його, не переїжджати в дім батьків:

– Валю, дівчинко моя маленька, будь ласка, не їдь, залишся. Не забувай, що попереду на нас чекає тривала розлука. Довга та вимушена. Навіщо красти у нас ті щасливі моменти, які ще майже місяць ми зможемо дозволяти собі проводити разом. Пригадай наші спільні посиденьки на тому дивані в камінній залі чи в кабінеті, суперечки, розмови, мовчання. Я хочу торкатися твоїх рук, як тоді, пестити пальці, цілувати у скроню, гладити твоє густе шовкове волосся. Мені бракуватиме твого запаху, колючого погляду. А гострих, уїдливих слів мого кактуса ніщо не замінить. Я буду до тебе ставитися по іншому, як до дорослої, Валю. Обіцяю. Мені так бракуватиме твоїх ранкових приколів, бурчання, ненароком розлитої кави на моїй сорочці, коли ми випадково примудрилися не розминутись в такій просторій кухні. Дівчинко, мила моя, ти змусила мене зізнатися тобі в тому, в чому я донедавна не насмілювався зізнаватися навіть собі, бо це неправильно. Я довго боровся з собою. Але я не можу нічого вдіяти з цим почуттям. Воно сильніше за правила, за принципи, яких я дотримуюсь по життю, за мене. Ти перша, до кого я взагалі відчуваю щось подібне. У мене звичайно була одна юнацька закоханість в однокласницю. Але тоді мені було 16. Однак це тривало недовго. Ми швидко розбіглися навіть не дійшло до справжніх стосунків. А потім я виріс. Я дорослий, зрілий чоловік, у мене були стосунки з жінками. Вони були різні: короткі, тривалі, багато. Були й на одну ніч. Я вже казав тобі, я не монах. Але чогось подібного, як зараз, ніколи не було. Можливо тому це почуття так налякало. Я не вірив, що я, такий прагматичний, такий практичний чоловік можу закохатися в таку юну дівчинку, як ти. Я взагалі донедавна був переконаний, що кохання, то вигадка поетів та романтиків, а насправді існує лише симпатія, хіть та пристрасть. А тепер знаю, як воно, коли співає душа, коли готовий пробачити усе, коли боязко торкнутися і хочеться розчинитися одночасно, коли вимотують душу, а тобі в кайф… Я кохаю тебе, Валю! Я без тебе не зможу, будь ласка, залишся ще на цей місяць. А потім я щось придумаю. Я розв’яжу всі свої проблеми, й ми зможемо бути разом. Дівчинко, люба, благаю, почуй мене та пробач…