Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Коли задзинчав ручний термінал, вимагаючи з’єднання, розум підказав йому бажане, мовляв, то Алекс, хоча таке унеможливлювала часова різниця. Тож з екрана на нього похмуро дивилася Драммер.

— Пане Голдене, чи не могли б ви завітати до нашої допоміжної безпекової контори?

— Либонь, що так, — відповів, раптом ставши вельми обачним. Він і досі остерігався від неї якихось підніжок чи що. — А про що мова, якщо можна дізнатися негайно?

Тут десь із заднього плану ринув струмінь лайки, потім залунало гучніше. Драммер відступила вбік, і в полі зору екрана вигулькнув Фред.

— Якби ми обговорювали таке в мережі, тебе сюди б не кликали.

— Так, — мовив Голден. — Біжу.

Коли він увійшов до служби безпеки, Фред міряв офіс кроками, заклавши руки за спину. Привітався різким кивком голови. Драммер сиділа на своїм місці — чистий взірець бездоганного професіо­налізму з розрахунком не дати босу жодного приводу нагримати. Ну й нехай. Голденові що? Хай собі гримає.

— Що сталось?

— Медіна щезла з мережі, — повідомив Фред. — Вона мала б доповісти вранці, але я, зважаючи на розхитаність моменту, пустив це повз увагу. Та відтоді вона пропустила ще два звіти. І... Драммер! Покажи йому!

Шефиня служби безпеки відкрила схему сонячної системи. Масштаб такий, що навіть Юпітер із Сонцем були не більші за один яскравий піксель. Тисячі цяток показували систему внутрішніх маршрутів. Кораблі та бази, супутники, й проби, й навігаційні буї. Усе людство у горіховій шкаралупці. Один рух, одне коротке слово — й чи не вся та колотнеча зникла. Натомість понад двадцять зелених цяток, схожих укупі на таку собі хмаринку, зі словом НЕІДЕНТИФІКОВАНІ там, де мали бути позначені ідентифікаційні коди. Чиясь статистика, ведена з крихітними, але значущими поправками.

— Коли Медіна вимкнулася, — пояснила Драммер, — ми зразу ж завважили ось ці. Двадцять п’ять нових шлейфів. Усі вони мають такі сигнатури приводів, які відповідають військовим кораблям Марса, і всі вони на щонайбільшій швидкості прямують до Кільця.

— На найбільшій?

— Від восьми до десяти g, із заокругленням, і це означає, що вони видають крайні показники їхніх приводів.

Голден тільки свиснув. Фред перестав крокувати, силуваним спокоєм обличчя приховуючи незмірну лють.

— Там, на Медіні, то мої люди. Якщо знищено систему безпеки станції або якщо ці нові кораблі мчать туди з наміром скоїти якесь насильство, то це стане значною перепоною для моєї участі в новому керівництві ОПА.

— Себто ти начхав на той шум, що вчинився?

— Ага.

— Далеченька ж вона, дорога до Медіни, — мовив Голден. — Навіть із такими швидкостями, як у них, це забере не день і не два. Однак навряд чи ми поґулали б їх отам.

— Ми там нічого не вдіємо, як поткнемось туди. Хай би я привів туди й усі, що в моєму розпорядженні, кораблі, та один лиш марсіянський фрегат засипав би всіх їх пекельним вогнем. Навіть «Росинант» нічим не зарадив би.

— Дивуюсь, де вони набрали тих марсіянських кораблів? — сказав Голден.

— А я спитаю Доуза про це — по тому, як висловлю йому, що я думаю про його чесний обмін на того в’язня! Чи ще далеко до повної готовності «Росинанта»?

— Якщо прискорити ремонтні роботи, ми полетимо звідси за п’ять днів.

— Пані Драммер! Будьте ласкаві кинути всі наявні бригади на закінчення ремонту й безпековий огляд «Росинанта»!

— Виконую! — відповіла Драммер і показала на своєму екрані будівельний майданчик. Фред опустив погляд, а тоді знову глянув угору.

— Протягом кількох наступних днів я робитиму лад на Тайко, аби Драммер змогла керувати станцією. І треба підібрати екіпаж для «Росі».

— Саме це я й збиралася зробити.

— Цілком слушно, — похвалив її Фред. А тоді мовив, майже тужливо: — Хочу знову побачити Місяць!

Голден щосили намагався дотерпіти, поки дістанеться до своїх апартаментів, але таки не втерпів: у ліфті розкрив свій ручний термінал і почав записувати відповідь Алексові:

— Вітаю, Алексе! От як воно кумедно виходить. Схоже: я наздожену тебе швидше, ніж це гадалося досі.

Розділ двадцять дев’ятий. Наомі

Вона добре знала: так воно й станеться. Немов повернення до згубної звички, знов насунули понурі думки. Які провідники здатні пропустити струм такої напруги, щоб зупинити людське серце? Які тут є настільки малі приміщення, де найзручніш когось схопити й кудись «евакуювати»? Які є способи так уплинути на медслужби, аби ті погодилися влити комусь у судини зависоку дозу препарату? А ще повітряні шлюзи-люки... Ці думки-припущення ще не штовхали до імпульсивних дій. Поки що. Це просто її мозок помічає речі, що її цікавлять. А найгірше? Може прийти згодом. Якщо вона цьому попустить.

Тож вона старалася позбутись небезпечних думок — сама себе розважаючи. Але не випусками новин, що програвалися постійно і всюди. Ці вісті лише робили її ще безпомічнішою. І то не самими лиш інтерв’ю з її давніми друзями. В кращих випадках ці балачки змушували її почуватися ошуканкою. А в найгірших — вона мовби знову ставала колишньою версією себе самої, коли похмурі думи видавалися їй природнішими. І що ж вона мала? А працю. Виконання простих завдань на взір перевірки інвентарю й очищення повітряних фільтрів — і то завжди під невсипущим оком котрого-небудь наглядача. Коли заговорювала до когось, то чемно й поверхово: така балачка, якої можна сподіватися від будь-котрого члена екіпажу одного й того самого корабля. Тож у решти екіпажу виникало оманливе враження, буцім вона — одна з них. А як набурмосишся у своєму куточку, то враження може скластися геть протилежне. Аби не впасти у цілковиту безнадійність, їй, з її химерним нестатусом, треба було якось зрівнятися з усім цим гуртом. І навіть із самим Марком.

Спочатку вона намагалася втішати себе думками про свій справжній екіпаж. Про Алекса й Еймоса. Про Джима. Однак нині й щонайкращі її спогади про них були надто просякнуті почуттям провини та болем. Тож від споминів Наомі рятувалася технічними клопотами. Посеред того гармидеру, коли вся решта вітала переможними вигуками оті картини спустошень, вона обмірковувала потужність реактора, починаючи з розмірів камбуза, а тоді вгадуючи,