Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Війна, думав Совтерр, пересуваючись на командну палубу, давно вже перестала бути справою захоплення територій. Завдання військових сил нині зводиться до того, щоб роз’єднати ворогів. Із покоління в покоління невеличкі війни на Поясі не були спробами захопити станцію Веста, чи Цереру, а чи будь-котрий інший з десятків невеликих дрейфуючих вузлів постачання в тій неосяжній порожнечі. Ті війночки завжди й винятково були спрямовані на те, щоб ОПА чи яка інша поясанська організація не згуртувалася в загальну організовану силу. Аж нарешті змінилися там правила, й та організована сила стала корисною. Вільний флот утворився б уже десятиріччя тому, якби йому дозволили утворитися такі люди, як Дуарте. Й тепер, коли Пояс нарешті отримав цей флот, вони ж хутко переконаються, що не принесе він їм користі.

Хай поморочить Землю й залишки Марса протягом кількох років. А опісля... Винагородою для відчайдушної сміливості буде шанс покерувати історією.

Командна палуба тішила око своїм порядком. Усі по своїх кріслах, дисплеї щойно протерті, контролі надраєно до блиску. «Баркейт» прибуде на станцію Лаконія такий самий підтягнутий та боє­здатний, як і того дня, коли відлітав з Марса. І ніхто з його екіпажу не носитиме браслета на руці. Він підтягнувся до свого командного поста й прив’язався ременями.

— Пане Тейлоре! Дайте сигнал готовності до прискорення. Пане Когомо! Звістіть флот і станцію Медіна, що ми летимо далі.

— Сер! — звернувся офіцер-тактик. — Дайте дозвіл відкрити гарматні порти.

— А що, нам світить бій, пане Куне?

— Ні, не світить бій, сер. Але готовність не завадить.

Отже, й Кун не довіряє тим хапкам. Слушно чинить. Бо то ж зграя зарізяк і грабіжників, які гадають: озброєні, то й боси. Босяки! Совтерр подумав, що чи не зарано Вільний флот починає дурити Дуарте. Але ж телепні вони й недотепи, та ще й надто гарячі. Чи ж не дурня то: гадати, ніби любительський загін здатний ухвалювати такі самі рішення, що й професійний флот?

— Дозвіл даю. І заодно розігрій ГТЗ. Пане Когомо! Будьте ласкаві передати й флотові, щоб чинили так само.

— Так, сер! — відгукнувся Когома.

Залунала сирена тривоги, й Совтерр чимзручніш умостився на своєму кріслі. Кілька секунд — і пішло наростати відчуття ваги. Переліт до станції Лаконія був короткий. Простір між кільцями був просто клаустрофобічний, як порівняти з неосяжністю реального, відкритого вакууму. Й темний. Беззоряний. Зоїли-фізики стверджували, нібито потойбіч кілець не було ніякого простору. Начебто хоч би в якій бульбашці всі вони існували, вона, буцім, закінчується не якимсь там бар’єром, а котримсь глибинним способом, що його Совтеррові годі й уявити. Та й навіщо це?

Ворота Лаконії наблизились, і зблиснула жменька зірок, що яріли незмигно й чисто потойбіч станції та росли, в міру наближення до них корабля. Коли вони заходили, яскраво зажевріли шлейфи викидів авангарду їхнього флоту. Далі, за Лаконією, з’являться якісь нові сузір’я. Тієї самої галактики, тільки вже під іншим кутом зору. Геть мов зовсім нове небо.

— Наближаємося до кільця, сер, — сказала пані Келлер, що сиділа за навігаційними контролями. — Проскочимо за три. За дві...

І тут Келлер розсипалась. Ні, не так було. Келлер лишалася там, де й досі була; сиділа, де й досі сиділа. Але тепер вона стала хмаркою. Совтерр підняв свої руки догори. Тепер він бачив їх цілком досконало: обриси своїх пучок, прогалини поміж молекулами, потоки й вири крові попід ними. Розгледів і молекули повітря: азот, кисень, вуглекислий газ — як шалено вони б’ються одне об одне, затінюючи якийсь глибший простір поміж ними. Такий собі вакуум, що пронизував їх усіх.

«Це в мене удар, — подумав він. — Але ні. Щось інше вийшло з ладу».

— Вимкніть привід! — крикнув він. — І зробіть поворот назад!

А хвилі його голосу пройшли крізь видиме — й невидиме — повітря, мов яка все ширша сфера, відскакуючи від стін, здригаючись там, де перетиналися з зойками страху та ревом сирени. То була краса. Та хмара, якою стала пані Келлер, змахнула руками й дивом якимсь не провалилася у величезну порожнечу контрольної палуби.

Він уздрів звук, що мчав, підкидаючи молекули, перш ніж він дійшов до нього й почулися йому слова.

— Що діється? Що відбувається?

Він не зміг розгледіти образ на екрані, коли захотів допевнитися, чи зорі на місці. Але тільки й міг сприймати, що атоми та фотони самої речовини, а не той взірець, що вони утворювали. Хтось вереснув. Тоді ще хтось.

Він обернувся й побачив рух чогось. Чогось іншого — не ще однієї хмарки, от як він сам, як інші, як речовина. Щось суцільне то було, але затемнене пустотою матеріального — немов яка примара в імлі. Багато примар, не світлих і не темних, але з якоїсь іншої речовини, якоїсь третьої сторони тієї монети, проходило крізь простори між просторами. Мчали до них. До нього.

Совтерр не завважив своєї смерті.

Літературно-художнє видання

джеймс С. А. КОРІ

Експансія

Книга 5

ігри немезиди

Роман

Переклад з англійської
Олександра Мокровольського

Головний редактор Богдан Будний

Літературна редакторка Інга Кононенко

Редакторка Ольга Безкаптурна

Обкладинка Ігоря Дунця

Художнє редагування Володимира Басалиги

Технічна редакторка Неля Домарецька

Комп’ютерна верстка Ірини Демків

ТОВ «Видавництво Богдан»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК №4221 від 07.12.2011 р.