Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"
- Жанр: Фантастика
- Автор: Джеймс С. А. Корі
«Ігри Немезиди» — п’ята книга відомої серії «Цикл Експансія» Джеймса С. А. Корі, яка поєднує особисту драму з масштабною космічною оперою, захоплюючи читачів своїми складними персонажами та заплутаним сюжетом. Книга підкреслює крихкість людської цивілізації перед лицем як внутрішніх, так і зовнішніх загроз, що робить цікавою для шанувальників наукової фантастики.
Історія заглиблюється в наслідки подій, котрі розгортались у попередніх книгах («І прокинеться Левіафан», «Війна Калібана», «Брама Абаддона», «На згарищі Сіболи»), зосереджуючись на основних персонажах екіпажу «Росинанта», які стикаються з особистими викликами та зростаючими загрозами для людства. Коли члени екіпажу розходяться, щоб вирішити особисті справи, вони виявляють змову, яка загрожує всій Сонячній системі. Джеймс Голден залишається з Росінантом на ремонт, а Наомі Нагата стикається зі своїм минулим, Алекс Камаль відвідує Марс, щоб відновити зв’язок зі своїм корінням, а Амос Бертон повертається на Землю, щоб звести старі рахунки.
Розповідь досліджує теми лояльності, ідентичності та далекосяжних наслідків політичних махінацій. Подорож кожного героя розкриває приховані грані його характеру та минулого, додаючи глибини їхнім ролям. Історія створює напругу через багатопотоковий сюжет, кульмінацією якого є драматична та вибухова розв’язка, яка змінює ландшафт всесвіту Експансії.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джеймс С. А. Корі
Експансія. Ігри Немезиди : роман : Кн. 5 / Джеймс С. А. Корі ; пер. з англ. О. Мокровольського. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2024. — 480 с.
ІSBN 978-966-10-2052-7
Copyright © 2015 by Daniel Abraham and Ty Franck
© О. М. Мокровольський, переклад, 2023
© І. В. Дунець, обкладинка, 2024
© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024
James S. A. Corey, Nemesis Games. Book Five of the Expanse
Copyright © 2015 by Daniel Abraham and Ty Franck
Переклад з англійської
Олександра Мокровольського
П’ята книга «Експансії» Джеймса Корі розповідає про те, як розпався екіпаж славетного «Росинанта»: побрали троє з них відпустки на пару тижнів, а зійшлися — насилу! — знову місяців за два? Хіба гадали вони, які випробування доведеться їм пройти, аби повернутися до рідного корабля-домівки? Вириватися з полону в бунтівного крила поясан. Доправляти прем’єр-міністра Марса на Місяць. Рятувати життя – і не лише власне – опинившись у неабиякій тюрмі з дивною назвою: чи то Яма, чи то Канава, чи Віфлеєм, чи Бедлам… Але всі-всі вони врятувались! І цікаво — й чи випадково? — що верховоду розпоясаних поясан звати Інарос, а це в метатезі дає росІна(нт), і цим ніби потверджується припущення Фреда Джонсона: Інарос — маріонетка, чи то «їздова тварина» таємно-справжнього Вождя Інсургентів, і це припущення потверджується натяком наприкінці книги... І чи не збожеволіла богиня помсти Немезида, якщо руками ошалілих бунтарів кинула на Землю три астероїди, аби знищити цю колиску й годувальницю всього людства?
Бенові Куку — вже без нього
Пролог. Філіп
Ці дві верфі-близнючки стояли поруч на тій півкулі Каллісто, котра відвернулася, і то навіки, геть від батечка свого, Юпітера. А де ж Сонце? Воно було — але просто блищало, мов зірка, хай і найяскравіша, посеред нескінченної ночі, й куди яскравішою за нього плямою мерехтів широкий рукав Молочного Шляху. По краях тих двох кратерів яріли сліпучі світла робочих ліхтарів, осяваючи будівлі, конвеєри, риштування. Понад реголіт кам’яної пилюги й криги виклично стирчали ребра напівзмонтованих кораблів. Дві верфі: одна цивільного, а друга — військово-космічного флотів, одна — власність Землі, а друга — Марса. Обидві перебували під захистом антиметеорних рейкотронів, обидві призначені були для будування та лагодження суден, покликаних занести людство до нових світів, що містилися ген за кільцями, — хай-но лише скінчиться ота драчка на Ілусі.
Одначе обом їм і не снилося, які вже спіткали їх біди.
Філіп поковзом рушив уперед, ведучи за собою команду. Вмонтовані в костюми прожектори освітлювали дорогу поміж керамічних плит, уже таких поцюканих, що ані сантиметра квадратного не зосталось, аби відбити хоч промінчик. Навіть дисплей угорі був такий затуманений, що чи хто й розгледить, які ж він там показує вісті. У вуха Філіпові влітали якісь голоси: куди котрий корабель, новини безпекової служби, балачки приватних осіб — але все те він сприймав пасивно. Слухати слухав, а не озивався ні до кого. Розряджений лазерний цілевказівник просто теліпався в нього за плечима. Він та його команда були тінями поміж тіней. Таймер, видимий у лівій частині його поля зору, блякло висвічував відлік часу: це вже понад п’ятнадцять хвилин спливло. Долонею правиці Філіп поплескував повітря, лише ледь густіше за вакуум, а поясанською говіркою цей жест означав, що треба посуватися вперед поволі. То так і рухалася його команда: обабіч і позад нього.
Високо над ними — й так далеко, що годі розгледіти, — перемовлялися марсіянські військові кораблі, що охороняли свою корабельню: професійно-уривчасті перегуки. Того їхнього військово-космічного флоту було тут негусто: крутилося на орбіті начебто два кораблі. А чи й хоч два? Можливо, десь у тій чорноті ховалися й ще якісь їхні посудини, стиснувши своє дуже інфрачервоне випромінювання до такого мінімуму, аби не засікли радари. Хай і можливо, але малоймовірно було це. А життя, як казав Філіпів батечко, ризикова штука.
Чотирнадцять хвилин і тридцять секунд. Поруч основного таймера з’явилися ще два часолічильники: один із сорокап’ятисекундним відліком, а другий — із двохвилинним.
— Транспортний кораблю «Френк Айкен»! Ви можете причалити: шлях вільний!
— Ваше повідомлення отримано, «Карсоне Лі»! — прозвучала знайома буркотливість Сіна. У цих словах Філіп розчув навіть усмішку старого поясанина, яким був Сін. — А чи добре тямлять ваші друзяки, що це ми чіпаємо їхнє дитятко?
Десь там угорі «Френк Айкен» значив ті марсіянські кораблі нешкідливими своїми лазерами, які працювали на тій самій частоті, що й той за Філіповим плечем. Коли обізвався марсіянський офіцер-зв’язківець, голос його не виказав ані тіні страху.
— А ми вам не сплатимо тією ж самою монетою, «Френку Айкене». Будьте ласкаві повторити.
— Даруйте, даруйте! — засміявся Сін. — А ви, гарні та пишні панове, назнали, певне, якісь такі хороші бари-розтабари, де б рознещасний поясанський цей екіпаж міг горло промочить — бо надто вже деренчить! — хай-но сядемо на поверхню?
— Анічим не годен допомогти тобі, «Френку Айкене», — відказав марсіянин. — Тримай курс!
— Та тримаю, сам добре знаєш. Тверді, як камінь, несхибні, мов куля, — ми!
Філіпова команда добулася краю кратера й задивилася вділ, на нічийну землю марсіянського військового двору. Філіп уздрів усе те саме, що й сподівався побачити. Ото пакгаузи, а то — депо запасних матеріалів. Зняв лазерний цілеквазівник з плеча й увіткнув основою в брудну кригу: хай зарядиться. Решта, розсипавшись вервечкою понад урвищем, але так, щоб усі вони бачили всіх і кожного члена команди, і собі вчинили так само. Старі були ті їхні лазерні цілевказівники, й заряджалися від доброго десятка всяких джерел живлення. Поки крихітні червоні лампочки в основі цілевказівника засвітилися зеленим, перший з двох його допоміжних таймерів сягнув нуля.
По загальному каналу залунав тритоновий сигнал тривоги, а потім і схвильований жіночий голос.
— Маємо на полі втікача — механічного вантажника! Він... От лайно! Чимчикує до протиметеорного обладнання!
Філіп вів свою команду по краю кратера, а в вухах йому каскадами лунали тривога й паніка. Просуваючись уперед, він зі своїми людьми здіймав підошвами хмаринки пилу, що не опадав, а оточував їх, мов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі», після закриття браузера.
