Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Двічі на нас напосідали тубільці, але не витримували рушничного вогню й відкочувались.

Одного разу на чолі цілої армії з'явився сам Гагама. Він надіслав до наших копалень свого воїна, який знав кілька португальських слів. То був знайомий тобі Ай. Парламентер повідомив, що вождь не збирається на нас нападати, але хоче за ситець та ліки запропонувати нам робітників. Португальці тільки того й чекали. Вони закидали Гагаму подарунками. Кілька негрів лишилося в нас промивати породу. Серед них був і Ай. Я заприятелював з ним. Ай виявився щирий і кмітливий парубок. Він часто розпитував мене про білих людей та їхнє життя на Місяцеві.

Якось я йшов повз хатину португальців, і підозріле шепотіння всередині змусило мене зупинитись. Господарі про щось змагалися. Коли я прислухавсь, волосся мені стало дибки. Негідники не могли дійти згоди, хто з них шістьох повинен повбивати нас, щоб не лишилося й душі, яка б знала про діамантове родовище. Інший мав підпалити тубільне селище й улаштувати засідку на стежці, щоб перебити негрів до ноги. Але старий португалець пропонував убити лише Гагаму, а решту тубільців задарувати намистом, наруччям, цвяхами та іншим непотребом. Ще один пропонував знищити, крім Гагами, ще й жерця.

Сперечались вони до пізніх облягів. А я прикипів до стовбура хлібного дерева, й намагався не проґавити жодного слова. Десь аж опівночі португальці дійшли згоди: разом з нами вбити Гагаму та жерця… Я нишком продерся крізь чагарі й подавсь до нашого куреня.

Вранці домовився з Айєм, що той відведе мене до вождя. А ввечері непомітно прослизнув у селище. Гагама вже чекав на мене. Я розповів йому про змову португальців.

Відтоді ми стежили за кожним їхнім кроком. Уночі виставляли таємну варту. Ми тепер ладні були роздерти будь-кого, хто наблизиться до нас. Але ми не мали зброї.

Минув якийсь час. Нарешті ми помітили, що португальці почали лаштуватись у дорогу, пакують потроху речі. Однієї ночі ми всі гуртом непомітно вийшли з табору й подалися до лібати, маючи одну вінчестерку, яку поцупили в португальців. Гагама підняв своє військо й заступив вхід до ущелини. Ми позалягали. Як непоганий стрілець, я заховався за кущ, тримаючи вінчестерку напоготові. Португальці вранці, мабуть, заходяться нас шукати.

Так воно й сталось. Покапцанівши від люті, озброєні до зубів дигери з'явилися в ущелині, як тільки свінуло.

Нам треба було нападати ґвалтом. Тубільці, поприкипавши до дерев, чекали Гагаминого знаку.

— Мерзотники! — волав з нестямки старий дигер. — Де ви?

— Це свинство! — кричав другий.

— Вони порушили умову! — шкіривсь третій. — Хай тепер не винять нікого!

— Я їм черепки потрощу! — нахвалявся четвертий. — Заводіяки! Злодії!

Вони брутально лаялись, горлали, погрожували й клацали вінчестерками.

Гагама дав знак, і тубільці накинулись на них. Я вистрілив, старий дигер упав. Інші португальці позалягали й зчинили стрілянину. Кілька негрів були вбиті. Розлютований натовп посунув на бандитів, але ті відстрелювались. Я поцілив ще одного португальця. Та цю ж мить мене мов хто батогом оперезав. Куля понівечила мені ногу, яка й досі, сам бачиш…

Старий Балкан спересердя аж плюнув, потім обтер з чола піт і, затягшись димом, повів далі.

— За годину бандити лежали, зрешечені отруйними стрілами. Отак закінчилось їхнє багатіння. Шістьма розбишаками стало в світі менше…

Він раптом замовк, а коли знову озвався, голос його тремтів:

— Після бою тубільці підібрали мене, і я побачив своїх товаришів, які лежали рядком. Відважні борці були, хай земля їм пухом. А я відтоді оце й ношу в лівій нозі кулю…

Піл зарипів. Старий Балкан ледве поворухнув пораненою ногою й затамовано простогнав.

— І досі болить? — співчутливо прошепотів син.

— Ще б пак! Ех, коли б я тільки міг, то рачки, а до Болгарії таки доплентався б!

За дверима, як і раніше, гомоніла злива, раз у раз бив грім, і над неспокійними пальмами синім полум'ям спалахувало небо.

В кімнаті засмерділо смаленим. Старий Балкан схаменувся, притис пальцем гніт, який уже почав палити підставку, потім знову вмостивсь на полу, вкривсь леопардовим хутром і принишк. Розповідь та тяжкі спогади геть стомили його. Він важко дихав, у грудях йому свистіло. А Павел сидів, замислено підперши голову руками.

Минув добрий тиждень. Гагама навідувався до білих людей щодня, сідав у бамбуковій альтанці й заводив з Балканом довгу розмову. Вождь в усьому радився з ним. Потім брав географа й ходив з ним полювати на антилоп, а то дивитись на лани. Дощі швидко напоїли землю, й долина вкрилась молодою травичкою. Найчастіше зливи починалися звечора. На ранок же вітер вимітав небо до лиску, й сходило червоне сонце. Плем'я бралося до роботи. Дехто з чоловіків та жінок ішли на вгороди розпушувати землю мотиками, удобрювати її лісовим перегноєм. Мотики коваль племені поробив так, як радила біла людина. Першу торбинку зерна као тубільці принесли аж з берегів Замбезі від арабських торгівців. Коли висіяна пшениця дала врожай, вони зібрали його й увесь кинули в землю наступного року. Так площа під посівами поступово зростала, й тепер Гагама пишався перед географом громадською коморою, що з неї кожен член племені одержував рівну пайку пшениці. Люди були забезпечені хлібом до кінця року.

Одного разу Балканова та Домба перестрів Ай.

— Сьогодні ставитимем нову хатину! — з гордістю мовив молодий тубілець.

— Кому? — байдуже запитав Павел.

Домбо змовницьки підморгнув Павлові, мовляв, і ми дещо знаємо, та не скажемо, нехай покортить.

Павла заінтригувала така таємничість.

— Про яку це хатину він каже? — звернувсь він до негреняти.

Домбо радісно заплигав, але мовчав.

— Ти ж чого мовчиш, чортеня? — вигукнув Павел.