Читати книгу - "Слідами вигнанця"

— А про що він так жваво балакав?

— Та!.. — відмахнувся старий. — Він і досі переконаний, що без моїх «ліків» злива не почалася б. А тепер, бач, йому закортіло, щоб я припинив грім та блискавку, бо ще, мовляв, підпалять пальмовий ліс!

— І ти пообіцяв припинити громовиці? — посміхнувсь Павел.

— Який бо ж ти! — жартома насупився старий Балкан. — Їх не можна дурити. Нічого такого я не обіцяв Айєві.

— З яких же ото радощів він навприсідки пострибав додому?

Старий спочатку всміхнувсь, потім, щось подумавши, посмикав себе за довгу бороду й таки спохмурнів:

— Вже й не знаю, що казати! Він не йме мені віри. Тоді просив «вилікувати дощ». Я нічого не обіцяв, але злива пішла. Я й тепер не обіцяв «припиняти» блискавку, але він думає, що таки припиню її й не обіцяючи. Вважає, що біла людина зберігає свої «чудодійні ліки» в глибокій таємниці!

Після вечері, що складалася з кокосового молока, печені та меду, старий ліг на м'яку папороть і заходився знову розпитувати про батьківщину, яку не бачив уже багато років…

Раз у раз бив грім, заглушаючи немічний старечий голос Балкана. Коли ж вітер на мить ущухав, було й досі чути вигупування дерев'яного лукулі. Тубільці врочисто зустрічали початок злив, які навернуть до них дичину й зроблять землю родючою. Ковтнувши живої води, прокинеться буйна тропічна рослинність, зацвітуть і зав'яжуть плід банани, кокоси, баобаби та хлібні дерева. Старий наслухав гомін дощу. Його обличчя пожвавішало, маленькі злинялі очі заблищали.

Час спливав поволі. Обоє мовчали, кожен поринувши у власні думки. Старий Балкан натоптав свою люлечку тютюном з Павлового капшучка. Затягшись кілька разів, він заплющив очі, але видно було, наче старий збирається й ніяк не збереться сказати щось таке, що його давно хвилює. Павел добре знав удачу свого батька й терпляче чекав.

— Про те, що сталось на кораблі, тобі вже розповідали, — нарешті озвався Балкан тихо й схвильовано. — Так, я виказав авантурників капітанові! То була зграя розбишак, а ми — революціонери! Над ними верховодив якийсь Гонгора. Він заробив кулю, але капітан Сілва Порту був людина побожна й не хотів бруднити собі рук. Але ж про це вже тобі казав Гонсалві… Чудовий то хлопець!.. Отже?» нас, в'язнів, було шестеро. Крім мене, ще двоє арабів і троє вірменів… Усі п'ятеро загинули. Тільки я дивом урятувався… Нас, мов ту худобу, продав начальник фортеці. Португальці не наважувались довірити таємницю своїх копалень іншим людям. Ми були чужинці, а колонія — португальська. В ній іноземці не мають ніяких прав. Один з наших господарів ще до того побував у країні гаубау як солдат — брав участь у придушенні якогось повстання негрів. Тоді ото й натрапив на діамантове родовище. Коли відслужив свій термін, повернувся до Португалії, зібрав ще кількох авантурників, і вони вирішили гуртом розробити поклади й забагатіти.

Від узбережжя, де висадив нас. капітан Сілва Порту, до верхів'я Замбезі — Великої води, як називають цю річку тубільці, ми йшли багато днів зряду. Один араб заслаб, і нас лишилось п'ятеро. Всі похляли так, що доводилось відпочивати щомилі.

У пониззі річки Кубангу наші хазяї згодили за кольорові клапті, намисто та черепашки кількох тубільців-носіїв. Так минуло ще п'ять днів. Однієї ночі тубільці накивали п'ятами. Хазяї обшукали ввесь навколишній ліс і одного таки знайшли. Але він відмовився йти далі, й ми стали свідками його останніх хвилин… Тоді я остаточно переконався, з ким маю справу, але невільник мусить іти, куди його женуть. За підписаною «умовою», ми повинні були працювати в копальнях два роки, а потім буцімто нам мали дати волю. Але лапігам-дигерам ніхто вже не вірив.

Однак іншого виходу в нас не було, ми мусили йти. Португальці охороняли нас із рушницями в руках. Уночі ставили варту, а вдень про втечу годі було й думати… Потім нас лишилося четверо. Ми опинились у чужій країні, на кожному кроці чатувала смертельна небезпека.

Португальці знову згодили носіїв, цього разу з племені молів, але й ті при першій нагоді дали драла. Увесь вантаж знову ліг на наші плечі. Другий араб теж захворів на тропічну пропасницю. Ми довго тягли його попід пахви, але пропасниця посилювалась. Доводилось раз у раз зупинятися й давати змогу товаришеві відсапатись. Але господарі почали дивитися на нас вовком, і ми зрозуміли, що вони шукають нагоди позбутись хворого араба.

Так воно й вийшло. Прокидаємось одного ранку, а бідолахи немає й сліду. Португальці запевняли нас, буцімто відвели його в опорний військовий форт, де слабому нададуть медичної допомоги. Ми мовчки перезирнулися: араба вночі десь у лісі пристрелили. І не помилились. Коли відійшли від табору, почули люте валування гієн та шакалів: хижаки шматували труп нашого товариша. У серці клекотіли гнів та обурення. Поспадала машкара з робишак і вбивць. Але й вони помітили зміну в нашій поведінці й стежили за кожним нашим кроком.

Згодом ми допленталися до відног якихось гір. Путь ставала дедалі важча. Її перетинали бескиди та ущелини, вкриті непролазними чагарями. Продиратись доводилося з сокирою в руках. У якійсь стрімкій ущелині ми зупинились. Незабаром стало відомо, що неподалік живе плем'я гаубау. Наш провідник-португалець таки добре знав дорогу і привів нас на самісіньке місце: до чималої ями, на дні якої виступала джерельна вода. Це й було родовище коштовних камінців.

У тій самій ущелині ми й отаборились. Але нас виявили тубільці. Гагама переказав через кількох воїнів, щоб ми забиралися з їхньої країни геть. Португальці затягли безкінечні переговори, намагались навіть підлабузнитися до тубільців подарунками, але марно.

Проте ми таки розпочали роботу. Діаманти виявились неглибоко, й ми дуже легко виколупували їх та промивали від глини. Спочатку тільки важко було відрізняти, де діамант, а де простий камінчик. Кришталики мали криві й неправильні грані. Деякі відлискували жовтавим, деякі жовтогарячим, а деякі й зеленим або рожевим кольором. Знаходили ми діаманти й чорного відтінку. А ти знаєш, такими чорними діамантами було пробурено Симплонський тунель. Та наші португальці були невдоволені. Вони шукали прозорих, безколірних, з дужим лиском діамантів, які над усе цінуються на ринку.

Потроху, потроху португальці натоптували свої шкіряні капшучки