Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Слухаюсь!

— І подивіться, що у невеличких валізках затриманого чоловіка.

Невдовзі виявляється, що там звичайне вугілля. Я так і думав.

— Відправляйтеся якомога швидше! І дивіться за затриманою, відповідаєте за неї головою!

Я поклав слухавку і відкинувся у кріслі. В мене заболіла голова, але розслаблятися було зарано.

— Що то за жінка? Вагітна і відстрілювалася? — здивовано спитав Нікольський.

— Владика прибув! — повідомив секретар Роттенбурга.

— Вже ідемо, — сказав я.

У кабінеті полковника на нас чекав виснажений архієпископ. Коли побачив мене, підхопився.

— Іване Карповичу, скажіть що ви її знайшли, благаю! — закричав владика.

— Знайшов. Ви біля неї сидите, — кивнув я. Євлогій аж підстрибнув, наче побачив гадюку. Ошелешено подивився на дошку в чорному папері, яку я залишив біля столу полковника.

— Що? Як? — ошелешено спитав.

Я розірвав папір і показав ікону.

— Ось, великий образ Почаївської ікони Божої матері. Ви ж його шукали?

— Але... але... — Владика вирячив очі, хапав ротом повітря, наче риба на березі. — Але як це? Де? — питав він у мене і показував на образ.

— Злочинці забрали всі коштовності, обдерли оклад, залишивши ікону ось у такому вигляді. Та головне ж не золото, а святий образ. Його я знайшов.

Тиша. Євлогій, Роттенбург та Нікольський втупилися у ікону.

— Панове, щось не чую слів вдячності, — поскаржився я.

— Але... Паства не зрозуміє! — пролепетав владика. — Без окладу, без прикрас.

— Це та сама ікона? — Роттенбург перейшов на шепіт.

— Так, вона, — кивнув Євлогій, обдивившись образ.

— Іване Карповичу, як ви змогли? — спитав полковник.

— Довелося докласти великих зусиль, — відповів я. — Оклад та прикраси, сподіваюся, що всі, їдуть зараз до Львова. Будуть уже увечері. Думаю, що вам потрібно знайти місцевих ювелірів, щоб ті до ранку все зробили. А потім уже можна буде влаштувати урочисту зустріч святого образу.

— Їдуть? — крикнув Євлогій.

— Їдуть, — кивнув я.

— Спаси вас Господи! — Архієпископ кинувся до мене обійматися. — Іване Карповичу, дякую!

— Немає за що. Але, владико, розслідувати цю справу мені допомагало кілька людей, яким я хотів би віддячити, бажано грошима...

— Просто назвіть суму!

— Тисяча рублів. Я розумію, що це багато...

— Дріб’язок! — закричав Євлогій. Миттєво зателефонував Рафаїлу і наказав привезти потрібну суму з єпархіальної казни. — Господи, знайшлася! — Він став на коліна перед іконою, молився, кланявся і цілував. Ми вийшли до приймальні, щоб не заважати.

— Іване Карповичу, як вам це вдалося? — спитав Роттенбург. — Розплутати такий злочин у чужому краю, серед чужих людей!

— Ну, край незнайомий, але люди майже наші. До того ж у кожного краю є свої знавці, допомога яких може робити дива, — пояснив я.

— Але оклад і дорогоцінності справді знайшли? — поцікавився полковник.

— Думаю, що так.

— А як можна в цьому переконатися? — спитав Роттенбург.

— Ну, невдовзі до Львова привезуть одну вагітну жінку, пропоную добре її обшукати.

— Вагітну жінку? Для чого її обшукувати? — здивувався Роттенбург.

— Просто зробіть це. Зараз я піду відпочину. Ігорю Володимировичу, чи не важко вам буде десь години за три привезти мені гроші від владики, ну і новини, які будуть на той час? — спитав у Нікольського.

— Ні, зовсім ні!

— І стежте за цінним вантажем, який їде до нас зі Здолбунова. А тепер виведіть мене, будь ласка, з будівлі, а то боюся зіштовхнутися з тим чоловіком, який усе хоче посперечатися зі мною.

Зі штабс-капітаном ми спокійно вийшли, я зупинив візника і відбув додому. Знову вийшов раніше, подивився, що і як навколо, потім зайшов до квартири. Сусідів не було, у мою кімнату ніхто не навідувався. Я зачинився і влігся відпочити. Був украй вимучений. Заплющив очі і провалився у сон. Прокинувся вже від стуку У двері.

— Хто там? — за давньою філерською звичкою ніколи не питав, стоячи за дверима. Тільки за стіною, так надійніше.

— Іване Карповичу, це я! — почувся голос Нікольського. Голос збуджений і радісний.

— Зараз, одягнуся.

Впустив штабс-капітана, той аж світився від щастя.

— Я наказав ще у дорозі до Львова обшукати ту вагітну жінку. Так от, по-перше, виявилося, що це чоловік! А по-друге, що він вагітний золотом і скарбами, які були при іконі!

— Добре, — кивнув я. — Всі скарби?

— Здається, що так! Владика зібрав найкращих львівських ювелірів, вони готові ставати до роботи, як тільки золото прибуде.

— Його хоч добре охороняють?

— Полковник наказав подвоїти охорону.

— Що ж, чудово.

— Іване Карповичу, ви мій кумир! Я знав, знав, що ви найкращий сищик імперії і справжній талант! Але одна справа, коли читаєш про ваші дивовижні подвиги, і зовсім інша, коли ви робите їх на моїх очах! Іване Карповичу...

— Припиніть, а то мені ніяково, — заспокоїв штабс-капітана. — Мене попросили про послугу, я зробив, що міг. Про гроші не забули?

— Ні! Ось тисяча рублів від єпархії і ще окремо п’ятсот рублів від владики, який низько вклонявся. Він би сам приїхав вручити, але дуже заклопотаний підготовкою до завтрашньої хресної ходи. — Нікольський подав мені два конверти. Що значить благородна людина — запакував гроші. — А ось це премія вам, Іване Карповичу, від охоронного відділення за сприяння збереженню порядку на звільнених територіях, — подав мені ще один конверт.

— Я ж солдат, чи я маю право отримувати такі премії? — засумнівався я.

— Іване Карповичу, ми ж просили вас про послугу не як солдата, а як найкращого сищика імперії, то і оплачуємо ваші послуги відповідно. І не хвилюйтеся, ці гроші не проходять у паперах, про них ніхто не знатиме.

— Що ж, дякую, штабс-капітане.

— Дозвольте вас відвезти до пана полковника, на святкування?

— Я приїду сам, пізніше. Зараз мені треба зробити візити моїм помічникам.

— Ми чекатимемо на вас.

— Я намагатимуся швидко.

Поїхав спочатку до Войцеха. Прихопив із собою пляшку коньяку, ще у крамниці докупив минтусів. Войцех моїй появі не здивувався, запросив до хати. Видно було, що жив він сам. На стіні висів портрет жінки, мабуть, дружини, схоже, що покійної.

— Начуваний про ваші пригоди, Іване Карповичу, — сказав він.

— О,