Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Ну, люди сповіщають за давньою звичкою.

— Дозвольте вас пригостити. Коньяк п’єте?

— З хорошим гостем чому б і ні?

Ми всілися за стіл, Войцех почав розкладати закуски, я відкоркував пляшку.

— То що ж відбулося у льосі Когута? — спитав господар, судячи з усього, дещо обізнаний у подіях навколо ікони.

— Він не врахував акторських здібностей одної людини.

— Що це значить?

— Йому трапився офіцерик, гоноровий та дурний. Ну, знаєте, як буває: хвалько, патякало, брехун. Когут мав його за дурника і вирішив, що прибере його у зручний момент. Але дурник виявився значно розумнішим, аніж здавався.

— О, це найгірше: вважати розумну людину за дурника, — закивав Войцех.

— Когут помилився. Так само як і Балтер.

— Когут був молодий і гарячкуватий. Але як Балтер купився?

— Здається, у Балтера була мрія, — посміхнувся я.

— Це про Америку?

— О, Войцеху, а ви багато знаєте.

— Я останній раз допитував Балтера. Його чекав суд та довгий термін ув’язнення. І він почав розповідати, що мріє виїхати звідси, до Америки, де є якийсь жид, який зібрав цілу банду і тримає у своїх руках усе узбережжя. Це правда, Іване Карповичу?

— Не знаю. Але мрія у нього була. І коли людині пропонують здійснення мрії, вона, навіть така розумна й обережна, може втратити пильність. Для виїзду до Америки Балтеру запропонували вбити Когута, узяти його гроші і документи, які сам Балтер і зробив.

— Але він міг і собі зробити! І гроші були.

— Ну, частка Балтера у справі була невелика, найбільший шматок забирав Когут. Вистачило б і тих грошей, але ж до Америки приємніше їхати багатієм. Може, ще якісь причини?

— Жінка, — кивнув Войцех. — Подруга Когута, з якою той збирався до Америки. Ружена, чешка з Моравії. Її спочатку знайшов Балтер, викупив із борделю в Кракові, привіз сюди. А потім вона здибалася з Когутом. Був навіть скандал, бо батяр не може забрати подругу іншого батяра. Але Когут заплатив досить великі гроші, і Балтер казав, що проблем ніц.

— О, але ревнощі залишилися, — кивнув я. — Ну от усе й стало зрозуміло. Коли вони перестріляли Когута і його людей, то поїхали на вокзал. Балтер і його спільник, одягнений жінкою.

— Жінкою! Ну хитрий!

— Дуже хитрий. Балтер тримав золото при собі, але спільник умовив його взяти носія. Потім якось зміг украсти його документи і навів жандармів. Балтер поліз у кишеню по паспорт, а там виявився порізаний папір. Балтер запанікував, спробував утекти, і його вбили.

— Він добре підробляв документи, але для справжніх справ був занадто нервовий. Хіба що водієм, — кивнув Войцех. — То вип’ємо?

— За людей, які все знають! — запропонував я, і ми випили по чарці.

— І що було далі? — спитав господар.

— Далі спільник, точніше чорнява ставна жінка, сів у потяг і поїхав до Санкт-Петербурга, звідти до Архангельська, де мав сісти на пароплав і відбути до Америки. Інший злочинець розслабився б, але цей жук був не з таких. Він був готовий до того, що поліція може розпитати візника на вокзалі й почне шукати жінку з двома невеличкими валізами. Тому пішов до туалету і переклав усю здобич на себе. Мабуть, у нього був заздалегідь підготовлений жилет, чи щось таке. Воно випиналося з-під сукні, тож він став зображати вагітну. Таку дитинку вагою пуд із лишком носив.

— Ну, хитрий! — посміхнувся Войцех.

— Дуже хитрий. Навіть коли у Здолбунові потяг зупинили, він би втік. Бо жандарми шукали власника двох невеличких валіз, які на прохання вагітної виніс із вагона якийсь дурник. Його арештували, він почав пручатися, вся увага на нього, а наш герой зайшов за вагон і пішов коліями геть. Втік би, десь перевдягнувся б у чоловіка з пузцем і продовжив би шлях до пароплава, але попався.

— Випадково?

— Ні. Я порадив жандармам подивитися, чи не хоче хтось утекти. Вони помітили вагітну, що стрибала через колії, наче коза. Почали переслідування, а жіночка стала відстрілюватися. Вбила двох, потім у неї закінчилися набої, і їй довелося здатися.

— Слухайте, та це якийсь природжений злодій! Тонкий психолог, чудовий актор, влучний стрілець! Хто він такий? — у захваті спитав Войцех.

— Колишній офіцер російської армії. Викрав полкову касу, його спіймали, відправили до Сибіру, звідки він попросився спокутувати провину кров’ю на фронті. Перевели на передову простим солдатом, але в жодному бої він участі не брав, пограбував ротну касу, втік, вештався у Львові, вигадав план, зумів знайти співучасників і взяти велику здобич.

— А що це була за здобич, Іване Карповичу? — спитав Войцех. — Люди кажуть, що якась дуже велика, і навряд чи просто гроші, якщо аж у Петербурзі захвилювалися. Тоді що?

— Це залишиться між нами?

— А кому мені розповідати? Сусідам? — посміхнувся Войцех.

— Ікона. Великий образ Почаївської Божої матері. Завтра урочисто прибуває до Львова.

— Але для чого красти ікону? Кому її продаси?

— На іконі було навішано багацько прикрас Пуд золота, коштовності у прикрасах.

— О, тоді розумію. Перфектна здобич!

— І політична справа. Когуту все було байдуже, він виїжджав звідси, а місцеві бандити могли б дуже постраждати. Так само, як і не бандити.

— Але тепер усе буде спокійно?

— Сподіваюся.

— То вип’ємо за спокій. Як людина немолода, я навчився його цінувати, Іване Карповичу, — сказав Войцех.

Ми випили, ще посиділи, потім я дістав гроші.

— Ось моя вдячність за вашу допомогу, — віддав йому.

— Це не дуже обтяжливо для вас? — поцікавився Войцех.

— Навпаки, дуже приємно. Так само, як і працювати з вами.

Ми потиснули один одному руки, і я поїхав. На Личаків. Знайшов там Тонька, і він отримав свою частину. Дуже здивувався, аж злякався.

— Що за це треба зробити?

— Відпочити і подякувати Господові нашому, — сказав я йому і тоді вже поїхав до Роттенбурга.

Там на мене чекало шампанське, закуски, потім забіг і владика, який розцілував у губи і дуже дякував. Полковник запропонував продовжити свято в якомусь закладі, ми вийшли в коридор, у будівлі ратуші було вже майже порожньо, але на сходах нам трапився генерал Він був знайомий з Роттенбургом, вони заговорили, і полковник, мабуть під впливом ейфорії, представив нас.

—