Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це до радника Роттенбурга! — підтвердив він.
— Ой, та це ж Іван Карпович Підіпригора! — крикнув хтось у натовпі.
— Ні! — запевнив я.
— Та я ваш портрет у журналі бачив! Ви!
— У журналах портрети Івана Карповича несправжні малюють, щоб не могли злочинці його впізнати. А я схожий на портрет, але не Іван Карпович.
— Не Іван Карпович, бо Іван Карпович до Львова тільки збирається! — підтвердив Нікольський.
— Ходімо, — прошепотів я йому, і він мене вивів з натовпу. Вже на сходах спитав я, що там із потягом.
— Пасажири пересіли і вирушили на Санкт-Петербург. Але їхати будуть неквапливо, бо пропускають ешелони, що прямують на фронт, — доповів штабс-капітан.
— Яка наступна станція?
— Здолбунів. Вони там десь за півгодини будуть.
— Там жандарми є?
— Так, звісно, це ж прифронтова зона.
— То накажіть потяг затримати і попросити всіх пасажирів вийти. Багаж нехай залишають у вагонах, мовляв, нічого страшного, дрібний ремонт, невдовзі поїдуть.
— Для чого це, Іване Карповичу?
— Серед пасажирів буде така висока чорнява красуня з двома валізками багажу. І от вона неодмінно багаж залишати не схоче, вийде з ним. І там її треба обережно арештувати. Дуже обережно, бо у красуні зброя є і користується вона нею добряче.
— Фатальна красуня! Це як у тій вашій історії про пограбування потяга? Так? — захоплено вигукнув Нікольський.
— Але треба бути готовим, що замість красуні може бути красень. З тими-таки двома валізками, з якими не схоче розлучатися. Тоді арештувати і його. Теж дуже обережно.
— О, то злочинців двоє? Кривава парочка! — зрадів штабс-капітан.
— Ігорю Володимировичу, злочинець один! — пояснив я. — Але він може набувати різного вигляду. Головна риса — дві невеличкі, але важкі валізи.
— А що там?
— Дещо важливе. І ще раз кажу, щоб брали власника валіз обережно!
— Візьмуть. А що це у вас? — Нікольський указав на пакунок, який я ніс.
— Хочу дещо показати полковнику.
Я зайшов до кабінету Роттенбурга, а штабс-капітан побіг телефонувати у Здолбунів. Полковник сидів за своїм столом приголомшений, дивився приреченими очима у порожнечу.
— А, Іване Карповичу, — сказав в’яло.
— Можете викликати владику? — попросив я. — Треба дещо уточнити.
— Ну так і їдьте до нього! — полковник аж махнув рукою.
— Ні, краще він сюди. Викличте, повірте, владика буде задоволений.
— Чим тут можна бути задоволеним! — роздратувався Роттенбург. — Ми програли! Ця ікона зламає кар’єру і владиці, і мені, і ще багатьом! Ми в дупі!
— Та почекайте, час до вечора ще є, — усміхнувся я.
— Чого чекати? Чого? — з відчаєм спитав Роттенбург.
— Дива, пане полковнику, дива! — вигукнув я.
— Якого дива? Дивотворну ікону викрали!
— Але залишається ще ж найкращий сищик імперії! — Я переможно усміхнувся і тієї ж миті відчув, що яблуко мого тріумфу гризе якийсь червак сумнівів. Не кажи гоп, поки не перескочиш, я все розгадав і все продумав, але чи не може бути мій супротивник іще хитрішим? Можливо, він не розслабляється, як я, а до кінця справи бореться і хитрує?
— Іване Карповичу, до чого ви ведете? — спитав Роттенбург.
Я схопився.
— Я зараз! І викличте владику! — сам побіг до Нікольського. Зіштовхнувся з ним у коридорі.
— Іване Карповичу, потяг уже у Здолбунові.
— Зв’язок зі станцією є? — спитав я.
— Є.
— Начальник станції може бачити потяг зі свого вікна?
— Зараз дізнаємося. — Ми побігли до телефону.
Начальник станції потяг із вікна бачив, і я наказав йому у подробицях описувати всіх пасажирів. Чиновник описував. Згадав про чоловіка з двома невеличкими і, судячи з усього, важкими валізами.
— Як він виглядає?
— Середнього зросту, з черевцем та залисинами.
— Не він!
— Але от його арештовують, — доповідав начальник станції.
— Дарма. А є ще хтось із пасажирів, хто вийшов із багажем?
— Ні, більше нікого.
— А хтось із пасажирів намагається піти з перону?
— Ні.
— Чорт забирай! — Я відчував, що мене намагаються перехитрити. Аби я був там, на місці, я б усе швидко розгадав, але не по телефону!
— Можна відправляти потяг? — спитали зі Здолбунова.
— Ні!
— Але у нас напружений розклад і...
— Ні! — крикнув я. Той чоловік ніколи б не залишив здобич у вагоні. Вагон можуть забрати, поміняти. Ні, золото з ним.
— Той чоловік, якого заарештували, намагається пручатися, — доповідає начальник станції. — Щось показує на вагони.
— І на свої валізи? — здогадався я.
— І на свої валізи. Ой, зачекайте! — здивовано каже начальник станції.
— Що таке? Кажіть! — заволав я.
— Якась дама пішла з перону. Просто по коліях. Бідолашка, вона ж вагітна, куди?
— Вагітна? — здивувався я.
— Так, десь місяць шостий, живіт уже великий. У мене донька зараз така.
— Узяти її! — заверещав я. — Негайно!
— Що? — перелякано спитав начальник станції.
— Накажіть жандармам схопити її! Це небезпечна злодійка, вона вбиває дітей! Узяти!
— Зараз, зараз! — начальник станції кинув слухавку і кудись побіг. Чутно, як наказував затримати жінку. Потім повернувся на зв’язок. — Я наказав.
— Тепер доповідайте, що бачите? Де жінка?
— Вона вже на краю станції! Як вона швидко бігає!
— Ця жінка — шпигун! Ви мусите її арештувати! Піднімайте на ноги всю поліцію! Обшукати, але знайти. Не дайте їй втекти!
— Слухаюсь!
Начальник станції побіг виконувати накази, залишив слухавку. Я чекав. Був дуже знервований.
— Іване Карповичу, що відбувається? — спитав переляканий Нікольський.
— Дещо! — грубо відповів я. — Зачекайте!
Хвилин за п’ять начальник станції повернувся. Він аж заїкався від хвилювання. Сказав, що жінку оточили неподалік від станції, але вона почала відстрілюватися і вже вбила двох жандармів.
— Не випустіть її! Скоро в неї закінчаться набої! Візьміть її!
Ще хвилин за десять начальник повідомив, що жінку таки арештували.
— Одягніть їй кайдани на руки та ноги, відрядіть десять озброєних людей, яких очольте особисто. І везіть її до Львова!
— Я не можу покинути станцію!
— Це наказ, справа державного значення! Всю відповідальність бере на себе полковник Роттенбург
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.