Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Це леді Ремія Норт, Ліліт Колін, Лара Оріне, Маріана О’рієр та… – Яр вдивився у список, що тримав перед очима. – Та Амелія Ротхед.
Усі погляди, які до того блукали де завгодно, але не поряд із Амелією, враз перетнулися на ній. Та ж навіть не підняла голови. Воячка вже точно про це знала – а можливо, подумала Йовіла, навіть вирішила піти сама. Вона навіть не могла уявити, як нестерпто їй мало би залишатися там, де вони були із Селестією, і спостерігати, як усі далі борються за прихильність принца.
Сама Йовіла би так, певно, не зробила – в такій ситуації єдине, про що вона могла би думати – це помста. Втім, це була Амелія, а не Йовіла. І вона переживала горе зовсім інакше. На очі Йовілі знову навернулися сльози. Вона не могла цього зупинити – і не була впевнена, що зможе хоч колись. Ще ніколи раніше їй не доводилося бачити, як хтось помирає – хіба тільки її старий професор з красномовства. Але він прожив більше ста років, і смерть для нього була очікуваним полегшенням. Селестії тільки нещодавно виповнилося двадцять.
– Першою ми би хотіли поговорити із панною де Ален. Прошу за мною, – Яр намагався стримано посміхнутися, показуючи на двері. Виходило кепсько. Йовіла все ще думала – де вони були, чому не з’явилися на випробування? Відповіді на це питання у неї не було. Водночас вона скривилася – звісно, Яр і Вітан підозрювали Лотті, але сенсу у цьому було не більше, ніж підозрювати її саму – вона теж походила з дворянської родини, що не перебувала у пошані у королеви. Лотті точно нікого не вбивала – надто вона була інертна; вона могла бути злостивою – але в жодному випадку не жорстокою. Це мав бути хтось інший.
– А все ж… – почала Ремія. Вона вже потрохи складала речі у валізу. – Все ж я точно пам’ятаю, що ти, Аніт, виходила із Селестією останньою. І щось я не пригадую, щоби вона після цього повернулася.
На це Аніт тільки закотила очі. Йовіла була схильна погодитися. Серед усіх наречених майже кожна могла мати мотив – невеликий, можливо, дурний, але мотив. У Аніт Канської цього мотиву не було взагалі – вона була герцогинею, яка правила без чоловіка, власницею найпопулярнішого салону при дворі і законодавицею мод в усій Сентрі. Їй не було чого бажати – весь світ і без того лежав у неї на долоні.
– Я не слідкую за тим, щоб всі інші поверталися на свої місця. Я була зайнята готуванням. І краще ти би теж тоді цим зайнялася – можливо, не вилетіла би з відбору.
– Не твоя справа, чим я займаюся. А ось те, що ти уникаєш розмови – це збіса підозріло-
Слова Ремії перервав скрип дверей – повернулася Лотті. Вона виглядала спокійно і зібрано – вочевидь, їй не проводили допит, а і справді просто розпитували як свідка.
– Ну і що там? – подала голос Акулина. Вона сиділа у кутку кімнати і нервово висмикувала нитки з мережива на спідниці.
– Не можу сказати, – манірно протягла Лотті. – Придворний чаклун дав чіткі вказівки.
Лотті, здавалося, і справді пишалася тим, що її покликали першою – і у її очах вона помітила щось незвичне, і згодом зрозуміла – їй сподобався Яр. Ну, її брат і справді вмів причаровувати; це якось вдавалося йому навіть тоді, коли ніхто не бачив його справжнього лиця.
– Вони покликали тебе, Їден, – зронила Лотті і присіла на ліжко. Після цього вона демонстративно дістала стародавнє перо та шматок паперу і всілася за тумбу – писати листа.
Вілена обмахнулася віялом і повільно, невпевнено посунула до дверей.
– Щось я хвилююся, дівчатонька. Ну, пішла, – вона вийшла за двері і обережно причинила їх за собою. Йовіла стояла поряд з вікном і не втрималася, тож підійшла до нього і визирнула на вулицю.
А там і справді було, на що подивитися – навколо будинку вишикувалося щонайменше з три десятки чаклунів і артефакторів, і було незрозуміло – чи то вони охороняють наречених принца від загрози, чи то наречені самі були загрозою. Йовіла побачила, як Вілена пройшла стежкою за ріг дому – певно, все до тієї ж альтанки, де вони говорили із Вітаном за досить схожих обставин раніше.
П’ятеро дівчат, що вже не були нареченими принца, складали речі, і жодна з них насправді не виглядала надто засмученою з цього приводу.
– Я дійсно рада, що так і сталося, – мовила Ліліт. – Якби мене не вигнали, я би пішла сама. Це не вистачало вмерти тут через ідіота Еріка…
Жодна з наречених не сказала на це і слова – скоріш за все, всі мовчки погоджувалися. Та жодна дівчина, якій чи то пощастило, чи то не пощастило пройти випробування, здається, не збиралася покидати відбір. Перемога, яка до того здавалася досить далекою і розмитою, тепер висіла перед самим носом, і від неї учасниць відділяло всього одне випробування. І, здається, навіть можливість смерті не лякала претенденток на королівський трон.
Сама ж Йовіла теж вирішила для себе, що залишиться. Не через продажі чи колонку – це вже теж здавалося далеким і наче з іншого життя; але вона мусила відплатити за Селестію, за Еллу та Лану, мусила знайти вбивцю і притягти її до відповідальності.
Наче у відповідь на її думки із ліжка, де сиділа Амелія, почувся ледь чутний схлип. До того воячка не плакала; вона наче забула, що так можна реагувати на біль. Тільки сиділа з пустим поглядом і все дивилася на свої руки. А тепер, здається, вона нарешті почала розуміти.
Схлип повторився і став трохи голоснішим – і тоді Йовіла не витримала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна», після закриття браузера.