Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Слава

- Привіт, брате, - майже відразу відповідає Андрій. 

- Привіт. Як справи?

- Ти серйозно подзвонив мені, щоб запитати, як у мене справи? - він сміється і я разом з ним.

- Звісно, що ні, - чесно відповідаю.

- Ну тоді давай одразу до справи, бо ми тут тебе сватаємо, - каже жартома. 

Аліна казала, що мають приїхати її батьки, та не думав, що все зайде так далеко. Шкода, що я не маю змоги познайомитись з ними саме сьогодні, та сподіваюсь, що в майбутньому ми все надолужимо.

- Батьки Аліни приїхали? Сьогодні вже п'ятниця? - час летить так швидко, що я за ним не встигаю. - І як пройшло знайомство?

- Нормально, мама з Надею завтра будуть варити варення, батько з Ярославом зібрались на риболовлю, Катя запала на Зірочку, а Аліна в шоці.

- Оце у вас ідилія.

- І не кажи. Давай вже додому, бо пропустиш найцікавіше.

- Я тому і дзвоню…

- Ой не подобається мені твій тон, брате.

- Але іншого, для такої ситуації, у мене немає, - я не чекаю, поки Андрій знову щось запитає, адже я сам звернувся до нього за порадою. - Я тут зустрів Джека Брауна…

- Це той геній хірургії, що зробив за вас всю складну роботу? - здивований, що брат пам'ятає хто він такий.

- Ну може трактування не зовсім влучне, але так, це він приїздив до нашої лікарні зі своєю командою аби допомогти з найважчими випадками. І тепер він запрошує мене, після стажування приєднатись до його команди на місяць або два, - чую, як Андрій зітхає. - Можливо за цей час ми приїдемо і до України, та здебільшого це будуть виїзні операції в інших країнах.

- Це ж просто супер! Ти так захоплювався його роботою, а тепер знову будеш працювати з ним пліч-о-пліч. Я пишаюсь тобою, брате!

- Дякую, - відповідаю трохи ошелешено, бо ніяк не очікував почути такі слова від нього. Він завжди з повагою ставився до моєї роботи, та не думав, що він так вболіває за мою справу. - Але…

- Аліна, - закінчує за мною фразу.

- Так, Аліна. Я так сумую за нею, а попереду ще місяць стажування, а потім, якщо встигну підготувати документи, то щеьй до двох місяців відрядженя, і це зовсім не те про що ми домовлялись, коли я їхав від неї.

- Розумію.

- Як би я не хотів цього визнавати, та у вас з нею є якийсь зв'язок, ця ваша дивна дружба…

- Чого це вона дивна? - обурюється брат. - Немає нічого дивного в тому, що дівчина може висловити своє Фе близнюку свого хлопця. Це як сеанс психотерапії, - переводить своє невдоволення у жарт.

- Я радий, що у неї є така можливість. Тому я і хочу порадитись з тобою, бо іноді мені здається, що ти знаєш її краще за мене.

- Її важко зрозуміти, але я приймаю це, як комплімент. І чим я можу тобі допомогти?

-  Хоча ще напевно не відомо, чи вигорить це відрядження, але я хочу влаштувати їй сюрприз і організувати її поїздку до Туреччини, поки я ще тут.

- Ідея звісно класна, а от щодо сюрпризу - трохи сумніваюсь. Ти ж знаєш Аліну, - Андрій робить паузу - вона занадто відповідальна, а її нова робота забирає весь час. Вона може не погодитись на раптову поїздку, тож думаю варто спочатку порадитись з нею і хоча це вже не буде сюрприз, та це буде чесно по відношенню до неї, - те як він обережно підбирає слова наводить на думку, що він вже готує мене до її відмови. Не дуже обнадійливо.

- Не на таку відповідь я очікував, але дякую, - слова брата мене трохи осадили, бо така стриманість не властива людині, яка завжди виступає за будь-яку тусовку, аби вдома не сидіти. 

- Я не кажу, що ти маєш мене слухати, в тебе своя голова на плечах є, врешті решт. Але якщо ти не впевнений щодо цієї можливості з відрядженням, то краще і не кажи їй поки не будеш знати напевно. Не каламуть її дарма, вона і так веде зворотний відлік до твого повернення.

Слова брата змушують мене замислитись…

Аліна

Знову здригаюсь, від несподіваної прохолоди, коли лікар видавлює мені на живіт гель для проведення УЗД. Він обережно водить пристроєм в різні боки, трохи натискає в деяких місцях і монотонно надиктовує своїй помічниці якісь терміни та цифри. Я уважно прислухаюсь, щоб почути коли він нарешті повідомить про стать дітей, бо минулого разу, через виставлені вперед крихітні дупки, не вдалося дізнатись, кому саме вони належать, хлопчикам чи дівчаткам. Більше за мене, навострив вуха лише Андрій, який сидить поруч і дивиться на монітор, що дублює відео з екрана лікаря.

Треба попросити, роздрукувати фотографію малюків, бо на екрані вже не дві маленькі квасолинки, якими вони ще нещодавно були, а сформовані маленькі пупсики. Хоча картинка і змінюється, та при її збільшенні, я все одно встигаю розгледіти кругленькі щічки одного з малюків і маленький носик іншого. Сльози скочуються з краю ока і біжать по скроні, а я не можу і не хочу їх зупиняти. Це сльози щастя, і нехай вони ллються скільки їм завгодно.

- Ви хочете дізнатись стать дітей? - звертається до мене лікар.

- Хочемо! - кидає Андрій, перш ніж я встигаю щось відповісти. Але лікар чекає саме на мою відповідь.

- Якщо вже видно, то звісно хочу, - відповідаю.

- Звісно що видно, - лікар збільшує зображення і курсором вказує на потрібні місця. - Ось один пісюн стирчить, а ось другий. 

“Один, другий” знову лунає в моїй голові, як і першого разу.

Андрій від радості підскакує з місця, але під важким поглядом лікаря, слухняно повертається на місце. Проте широченна, від вуха до вуха, посмішка нікуди не зникає. Я ж бачу, як розбиваються вщент мої мрії, про рожеві балетки, фатинові спіднички та дівчачі боді з блискучими метеликами, які я нещодавно бачила в крамниці. Ну нічого, для хлопців теж є багато гарного одягу, з тими ж динозаврами, наприклад.

Протягом всієї дороги додому, в Андрія рот не закривається. Він щасливий, від почутої новини, як і тоді, коли я повідомила йому, що невдовзі він стане дядьком. Він вже встиг зателефонувати батькам, причому і своїм і моїм, бо вони наполягли на тому, щоб він одразу повідомив їм новину, і не довелось чекати тижнями, поки я наважусь комусь про це розповісти. Я їх розумію, особливо після того, на якому терміні вони дізнались про мою вагітність. Строк п'ять місяців в перекладі на Катіну мову, означає "Пузо вище носа".