Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Ні, солдатів не було, але якийсь офіцер приходив. Когут казав, що він у справі.

— Може, той офіцер? — спитав я.

— Ні, Когут казав, що то дурник, якого вони пристрелять, коли прийде час.

— І хто кого пристрелив? — Я показав на трупи.

— Це той москаль? — здивувалися злодії.

— Не знаю. І мені потрібна здобич!

— Тут порожньо! — Бандити розвели руками.

— Тоді потяги їдуть. Потяги з відбірними російськими злодіями! Їх навіть не обшукували, наказ із Петербурга. Вони їдуть із ножами та револьверами. Хлопці, я б не хотів бути тут завтра.

— Ми зробили все, що могли! — закричав один зі злодіїв.

— Не все! Ви мусите повернути те, що взяв Лех!

Я пішов до виходу. Там стояли бурмили. Стіною у дверях, тримали руки на пістолетах. Я озирнувся до головних бандитів.

— У вас іще є час до вечора. Знайдіть те, що я прошу, — сказав їм. Один із них кивнув, бандити розступилися. Я вийшов.

Тонько чекав на мене. Мені треба було подумати, зосередитися.

— Проведи на цвинтар, — попросив я. Тонько провів. — Відійди і чекай.

Він відійшов і чекав, а я сів на могилу і схопився руками за голову. Дуже багато всього, треба розкласти по поличках, і тоді стане зрозуміло. Невже той Тендряков виявився таким хитрим? Ну добре, він міг якось обдурити Балтера, удвох вони розстріляли банду Когута. Але що далі? Куди він подівся з золотом та іконою? І що за жінка заклала Балтера? Спільниця? Звідки вона узялася? Щось не складалося. А головне — де ікона? Я підхопився, почав ходити між могилами. Намагався зосередитися, потім перечепився об коріння, яке стирчало з землі, гепнувся, забив руку. І закричав. Ні, не тому, що було боляче, бо боляче було не сильно. Закричав, бо зрозумів!

На крик прибіг Тонько з ножем у руках.

— Що?

— Нічого! Я поїхав!

Побіг геть із цвинтаря, вибіг на вулицю, візник, якому я наказав, досі чекав мене. Стрибнув до нього, поїхав на вокзал. Там Нікольський нарешті знайшов візника, який привіз Балтера. Візник розповів, що Балтер їхав не сам, а з високою дебелою дамою, яка обмахувалася віялом, хоча було начебто не спекотно. У них був багаж — дві невеликі, але важкі валізки. За багаж іще була суперечка, бо чоловік хотів їх нести сам, а жінка наполягала, що треба узяти носія. Врешті-решт узяли. Носій підняв ті валізки і дуже здивувався, які вони були важкі для свого розміру. Жінка пообіцяла заплатити удвоє.

— І мені так заплатила, — сказав візник.

— А як говорила, тоненьким голосом чи низьким? Ну, як дебелі баби говорять, — пояснив я.

— Та низьким. Ну, вона ж і сама висока, плечиста. Така, наче і не з освічених, а з селянок. І засмагла, — розповів візник.

— Добре, іди.

Коли візник пішов, я засміявся. Ми сиділи в окремій кімнаті вокзальної комендатури.

— Іване Карповичу, що таке? — спитав полковник Роттенбург, який теж приїхав.

— Що за потяг відбув після вбивства кульгавого?

— Збірний ешелон, у якому чотири пасажирських вагони. Ними прибули чиновники з Петербурга. Назад поїхали майже порожні, — доповів Нікольський.

— Де він зараз?

— Мабуть, пересадка у Радивилові. Там зібралося близько тисячі пасажирів. Чиновники для нової російської адміністрації у Галичині та їхні родини.

— Дізнайтеся точно, де потяг.

Нікольський пішов.

— Іване Карповичу, ви знайшли ікону? — спитав напружений Роттенбург.

— Поки що ні, — відповів я і замислився. Знову здогадка. — Хоча, хоча... можливо, і знайшов! — Я підхопився і ляснув себе по голові.

— Іване Карповичу, що з вами? — злякався полковник. Мабуть, я скидався на божевільного.

— Скоро буду, чекайте! — Вибіг із кабінету і полетів до сходів. Там мене перестрів якийсь дядько, дебелий, голомозий, у мундирі з начищеними ґудзиками. Він схопив мене за руку і почав учити, що у присутствених місцях Російської імперії бігати не можна, а треба зберігати спокій і дотримуватися урочистості, бо... Далі я слухати не став, а подивився йому за спину очима повними переляку, наче князя пітьми там побачив. Дядько злякався мого погляду, аж підстрибнув і озирнувся, а я втік. Вискочив на вулицю, біля ратуші стояли візники, ускочив до одного з них і покотив на Личаків. Виглядав, мабуть, дивно, бо візник з пересторогою на мене озирався. А я сидів, плескав себе по голові, сміявся, крутився, підстрибував на сидінні.

Коли приїхали до Личакова, пішов по пам’яті до хати, де перестріляли банду Леха Когута. Як у філера в мене пам’ять добряча, тільки п’яний заплутатися можу, а тверезий знайшов. Прийшов, а там вантажили на віз мішки. Вирішили бандити львівські не галасувати, поховати вбитих самотужки. Мене побачили, напружилися, я спитав старшого. Вийшов один, попросився з ним іще раз до підвалу спуститися. Здивувався він, але пішли. Увімкнув світло, побачив я, що у підвалі вже прибрано, кров замита, навіть і не скажеш, що тут страшне коїлося, хіба порохом трохи тхнуло.

— Слухай, а тут дошка така була у чорному папері. Вона Когуту замість стола слугувала. — спитав у бандита. Той плечима знизав, мовляв, не знає. — А ти дізнайся, дізнайся, дуже важливо! — гримнув я.

Кивнув він, пішов. Я ще підвалом полазив. Не було того стола, ну що робити! Коли повернувся бандит. Кивнув, щоб я за ним пішов. Вийшли з хати, до сараю. На дровах колишню стільницю побачив. Я підбіг, пальцями папір чорний розірвав, зазирнув. Аж у ногах мені послабшало. Бо от вона, ікона! Пресвітлий образ Почаївської Божої матері! Ці іроди золотий оклад обідрали, самі дошки залишили, які замість стола використовували! Ну хоч чорним папером обмотали! Знали, що нікуди ікону дівати, ніхто її не купить, то й залишили, забравши золото.

— Перекажи своїм, — сказав бандиту, — що потяги зупиню. Не приїде російське злодійство сюди. Живіть з миром, але до ікон більше не лізьте, бо погано буде!

Кивнув бандит, а я побіг. Приїхав до ратуші, тільки забіг усередину, як крик.

— Узяти його! Баламут, бузувір, бунтівник! — Це той дядько кричав, який вчити мене намагався. Мабуть, велике цабе, бо одразу підхопили мене під білі рученьки. — Що це ти несеш? Украв щось, негіднику!

— Я до полковника Роттенбурга, в особливо важливій справі! — крикнув я та так подивився, що ледь не блискавки з очей посипалися.