Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Гей! – гукнула я хлопця. – Нам тут супровід потрібний. Підеш із нами?

Хлопець прямо стрепенувся весь і підняв захоплені очі на Навіку, але відповідь його прозвучала суворо, як і годиться говорити справжньому чоловікові:

– Якщо допомога потрібна, то чому б не допомогти?

Як виявилося, чоловіча сила була потрібна, щоб обертати дерев'яною ручкою величезне металеве коло. Я сама спробувала його покрутити – виявилося зовсім неважко. Але чоловік є чоловіком. Хлопець акуратно відтіснив мене та розмірено закрутив колесо підіймального механізму. Що ж, нехай покрасується перед своєю подружкою.

Підіймалися ми досить довго, але результат був того вартий. Коли дісталися рівного майданчика розміром приблизно п’ять на п’ять метрів, я завмерла від захоплення. Яке чарівне видовище! Казкове і безмежно дивовижне.

Сонце вже майже спустилося до обрію, стало величезним і червоним. Небо навколо через це теж набуло яскраво-червоного кольору. Вогняне світило повільно тонуло за обрієм. Від нього несміливо потягнулися спочатку ледь помітні, потім дедалі помітніші помаранчеві промені.

Я затамувала подих, боячись навіть поворухнутися, щоб не пропустити жодної миті цієї природної пишноти. І коли величезна темно-червона куля зникла за краєм землі, я все ще не могла зрушити з місця, жадібно вдивляючись в небокрай і усією душею бажаючи продовження дива. І я була винагороджена за свої очікування: несподівано майже половина неба спалахнула на мить зеленим світлом. Це сонце надсилало землі останній привіт.

Змахнувши з вій сльозинки, що незрозуміло коли викотилися з очей, я озирнулася на своїх супутників. Морі, розтуливши рота, все ще дивилася туди, де танули різноколірні відблиски на вже майже чорному небі. А Навіка...

Думаю, Фанні потрібно вже потроху звикати до того, що дочка скоро її покине. Дівчина завмерла, відкинувши назад голову, а хлопець, що доставив нас нагору, стоячи за спиною Навіки, ніжно її пригорнув і цілував у шию. Вони абсолютно нічого не помічали довкола.

Господи! Я теж хочу так! Всім серцем бажаю, щоб такої казкової миті мій чоловік був поруч зі мною. Щоб він теж цілував мене. Щоб гладив, ледь торкаючись руками. Я хочу, щоб він любив мене. Завжди.

Саме зараз, на висоті, куди не кожен птах долетить, я остаточно переконалася, що Дін – моя справжня половинка. Бо зрозуміла – хочу прожити своє життя лише з ним. Розділити з ним сумні та радісні моменти. Зустріти старість разом з ним, щоб він любив і хотів мене навіть тоді, коли єдине, що він зможе робити, то це тільки дивитися на мене.

І ніби намагаючись перешкодити моїм планам, Доля підкинула мені нове випробування.

Вранці Фанні розбудила мене, щоб я ще раз підтвердила, що піду з ними до села. Я, не розплющуючи очей, покивала головою, промимрила, що так, іду я з ними, і знову почала засинати.

– Наталю! – потрясла мене Фанні за плече. – Всі вже зібралися, на тебе тільки чекаємо.

Охаючи та розтираючи поперек, я піднялася і, відчайдушно позіхаючи, почала збиратися. Добре, що ще звечора привела свій одяг до ладу. Не думаю, що Діну так уже потрібний зараз цей мед, але мені дуже хотілося щось зробити для чоловіка. До того ж при хворобі чай із медом – саме те! Навіть якщо це не застуда. А ще, мені просто захотілося відчути себе вільною, без постійної охорони, без очікування небезпеки, яка чатує у найнесподіваніших місцях. Побути якийсь час звичайною жінкою.

Центральна площа села, куди ми нарешті добралися, була заповнена людьми та гномами. Усі жваво перемовлялися, сміялися. З одного боку площі були встановлені прилавки невеликого ринку. Я озирнулася: до площі якраз зараз наближався цілий обоз із завантажених бідонами та ящиками возів.

– Доброго дня, Ваша Величносте, – привітав мене широкоплечий бородатий мужик, щиро посміхаючись. Я придивилася до нього уважніше і нарешті зрозуміла, хто це такий.

– Доброго дня, – доброзичливо відповіла. – Це ж ти віз нас із чоловіком у своєму возі, коли ми були тут минулого разу?

Чоловік посміхнувся ще життєрадісніше.

– Я, Ваша Величність, – підтвердив він. – навіть не сподівався, що Ви впізнаєте мене.

Я-то впізнала, але не чекала, що і мене хтось виокремить у цьому натовпі. Та не встигла я схвилюватися, як Фанні потягнула мене за руку:

– Ходімо, купимо якісь прикраси.

– Гаразд, пішли, – погодилася я і поспішила за нею та ще двома її приятельками.

На низеньких прилавках, мабуть, спеціально зроблених такими, щоб гірські жителі могли зручно підходити, було викладено усе, чого тільки душа забажає. Я йшла, милуючись дивовижними прикрасами ручної роботи: брошками, ланцюжками, хитромудрими шпильками. Виглядали вони не гірше, ніж прикраси придворних дам, хоча ті виготовляли відомі майстри, які правлять величезні гроші лише за своє знамените ім’я. Треба запропонувати Діну, щоб...

– Наталю! – раптом пролунав позаду панічний крик Фанні.

Ой, лишенько! Я так задумалась, що не помітила, як відірвалася від своїх супутників, залишивши їх далеко позаду. Швидко обернулася і кинулася назад. Але встигла зробити лише три кроки, як майже вліпилась носом у широкі засмаглі груди. Навіть не дивлячись на обличчя чоловіка, який перегородив мені дорогу, я вже знала, хто це. Скажений Барс мене знайшов! Моя рука потягнулася до кишені джинсів, але широка чоловіча долоня миттєво перехопила її.

– Ну, привіт, красуне, – самовдоволено пророкотав перевертень, – от і побачилися.

– Ану відпусти мене, придурок! – зашипіла я, як розлючена кішка.

– Раджу поводитися шанобливіше зі своїм майбутнім чоловіком, – зло звузив свої жовті очі вовк. – Інакше пошкодуєш.

– Та пішов ти! – щосили намагалася я висмикнути руку з міцного захоплення. – У мене вже є чоловік, мені одного цілком достатньо.

– Поки що є, – крижаним тоном повідомив вовк, – але це ненадовго.

– Та ти геть збожеволів, – вже в жаху смикаю руку, але це як у металевий капкан потрапити, – ти чудово знаєш, що мій чоловік – король! Якщо ти посмієш його вбити, тебе живцем у землю закопають!