Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— І все ж таки чом не помріяти?

— То й я з тобою.

За сусіднім столиком двоє чоловіків підвелися й понесли свої таці до рециклера. Чоловік і жінка, що лишились сидіти, зиркнули на Алекса з Боббі, а тоді вдали, ніби й не дивилися туди. Алекс кус­нув свій сандвіч. Жирний сир, штучне масло вмить закинули його в молодість. Чи то лиш нагадали, як давно це було: ти — молодий!

— А щось кажуть про тих дуподір, що пукали в нас торпедами?

— Ті досі б’ються з нашим ескортом. І не відступають, а лиш перегруповуються. Завдання є ескорту: не лазити в битву — тільки не підпустити їх до нас.

— Ну що ж...

— І тобі це видається химерним?

— Та трішки, — мовив Алекс. — Яке пуття з такої засідки, якщо насправді жодної засідки й немає?

— А все через нас, — сказала Боббі. — Через нас із тобою. Ми ж бо втрапили в належне місце у належний час. Ми спонукнули поганих хлопів вступити в гру раніше, ніж вони того хотіли. Якби не ми, то з керівників не тільки генеральна секретарка загинула би. Коли чесно, то, здається мені, в цьому й секрет їхнього такого доброго до нас ставлення. Сміт усвідомлює: коли б не ми, були б куди прикріші непереливки їм.

— Мо’, й правда твоя. Це справедливо.

— Ждеш, яке ще лихо приспіє?

— Ага.

— І я теж. Ми завелись. Та й як нам не завестись? Хтось лише кілька годин тому відламав добрячий шмат від людської цивілізації.

Ці її слова стали для Алекса мов удар обухом по голові. Він поклав канапку.

— А таки уломив хтось, хіба ні? І хто ж ми є тепер? Уже й не знаю. І не відаю, що буде завтра.

— І ні я, ні будь-хто цього не відає. Але ми вирахуєм. Хоч би хто за цим ховався, знайдемо його. Нізащо не дозволимо їм перемогти.

— Байдуже про умови гри, яку ті нелюди затіяли.

— Байдуже про умови, — погодилася Боббі.

Мільярди людей гинули в ось ці хвилини, й ніщо, ніхто, ніяк їх не порятує. Земля розбита. І хай навіть якось Земля виживе, вона вже ж ніколи не відродиться у всій своїй величі. Що Марс? Місто-­привид. Землетворчий його проєкт розсипається, в самісінькому зародку. Інопланетянам, що прислали свою протомолекулу, більш немає клопоту. Люди самі знищили людство — самих себе. І досить було чужинцям просто не завадити їм це скоїти, підкинувши лишень засіб самознищення. А ті й раді були побавитися такою цяцькою. Алекс змахнув сердиту сльозу, а Боббі удала, ніби нічого не завважила.

— Та хай, — сказав він. — І все ж таки я б почувся краще, якби підмога прийшла чимскоріш.

— Амінь, — підсумувала Боббі. — Втім, ліпше було б, якби тих кораблів прилетіло не шість, а більше. Чи хай там їх навіть сім. Ну, шість із половинкою.

— Як це: з половинкою?

— Десь ті рятівні кораблі підібрали ще й комерційного транс­портника. Не військового. А зветься те суденце «Чецемока».

Розділ двадцять восьмий. Голден

– Лиш прикриття для якоїсь крадіжки! — повторив Голден. — І що це ще за чортівня така?

А Фред Джонсон прошкував собі. Ледь закручений коридор мов демонстрував і самого себе й будівельну сферу станції Тайко: ось помилуйтесь! Ми не зруйновані! Зустрічні люди кивали головами Фредові й Голдену. Дехто з них мав на руці зелену пов’язку на знак солідарності з Землею, а ще чимало носили кільце ОПА аж із двома його розкресленнями, за дев’яносто градусів один від другого. Інші мали стилізований малюнок земної кулі з написом ОПА Й ЗЕМЛЯ — ОДИН НАРОД. Фізичні ушкодження станції обмежувалися здебільша рівнями приводу й машинної зали в підніжжі сфери та Фредовим офісом на кільці, однак Голден не міг позбутися відчуття, ніби ще більшої шкоди завдано самій історії Тайко, як вона її про себе розповідала. Ще зовсім недавно Тайко — як і Церера — були діамантами кола зовнішніх планет. Частиною найвагомішого аргументу на користь ідеї незалежності Поясу.

А нині, після поясанського нападу, стала Тайко чимсь іншим. Оте почуття єдності з Землею не було якоюсь справжньою симпатією до тамтешнього уряду, який ще донедавна був ворогом, радше свідчило про відхід від ОПА. Станція Тайко, мовляв, стоїть за станцію Тайко, а всі її вороги хай хоч у Тартар проваляться.

А чи це він здійснює проєкцію своїх почуттів на інших, бо й сам ніби трохи став патріотом Тайко?

— Вона журналістка, — сказав Фред. — Оте припущення, що вона підкинула? Та це ж така їхня робота.

— Ми ж їй життя врятували. Коли б не ми, ті завезли б її звідси казна-куди та й... Вже й не знаю. Замучили б чи що.

— Саме так, — погодився Фред. Вони дійшли до ліфта і пройшли в двері, що самі перед ними відчинились. Фредів пост мав свої привілеї, одним з яких була першочерговість проходження у ліфти. — Але ж і ми з тобою, ніде правди діти, брехали їй, і вона це розуміла.

Голден і хотів був заперечити, але прикусив язика, усвідомивши: правда таки коле очі. Як це не брехали, коли брехали, ще й як?! А ще кілька років тому він би нізащо такого собі не дозволив. Тоді б він рубонув правдоньку-матку, і хай би які завгодно тріски і хоч куди летіли. І не знати було, що дужче його злило: чи те, що він так змінився, а чи те, що він і сам цього не завважив, аж поки хтось інший не вказав йому на це.

Глянувши на нього, Фред стомлено усміхнувся.

— «Якщо вже сердитись така охота, / На сонце сердься: чом воно зайшло?» Ці рядки написав поет Джеферс.

— Ну-ну, а чи мав він на увазі й журналістів та політиків, що брешуть одне одному?

— Мав на увазі, достеменно.

Ліфт сіпнувся. Застогнавши, Фред притулився до стінки.

— Але ж ми не повинні були так чинити, — наполягав Голден.

— А таки повинні були, — відказав Фред. — Після будь-якої втрати лідер мусить показатися людям на очі. Аби всі