Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ви близькі друзі з Крісджен Авасаралою. Літаєте з екіпажем «Росинанта». Схоже, ви, сержантко, маєте багато контактів із Землею та Поясом.

— Так, пане прем’єр-міністре, — сказала Боббі, дивлячись прямо, але трохи опус­тивши погляд. — Тож добре, що ми з вами на одному боці.

Запала мовчанка, й тривала вона довше, ніж було Алексові до вподоби. Прем’єр-міністр обхопив пальцями обох рук своє коліно.

— Що ж: гадаю, так воно і є, — мовив він. — Тож чом нам усім не перейти до з’ясування того, що ви розкопали та як нам продуктивно залучити до всього цього нашого спільного друга — Авасаралу.

***

Опитування (чи то допит?) затяглось на кілька годин. Його завели до окремої кімнати, й він розповів їм усе-все, що відбувалося, відколи вони повернулися з Ілуса. Тоді прийшла ще одна жінка, й він усе розповів їй. Тоді його привели назад — туди, де сиділа Боббі, — й почали ставити їм обом такі запитання, на які вони, назагал, ніяк не могли дати відповідь. Хай там як, а опитування (допитуванння?) було більш-менш чемне-лагідне, хоч і все одно після нього почувся він геть виснаженим.

На цю ніч йому надали окрему каюту. Шафа, амортизаційне крісло-колиска, екран. Віддали навіть його ручний термінал. Була ця кімната трохи більша за його закапел на «Росинанті», але крихітна, як порівняти з апартаментами на Тайко, й трохи краща за те, що він мав ще до вступу до ФМРК. Йому навіть дозволили записати повідомлення для Голдена, Еймоса й Наомі, хоча кораблева система переглянула їх перед відправкою. А по тому він пообіцяв сам собі, що надалі уникатиме випусків новин.

Скільки ж тих літ пролетіло, відколи він не дихав повітрям марсіянського військового корабля! Оця гостра кусючість рециклерів повітря навіяла йому купу спогадів. Його перший рейс... і останній! Непомітно для нього самого підкралась зажура й ну наростати. І горе. А ще страх. І знову, чи не всоте, наринули переживання за решту команди «Росинанта». Уявив, як повернеться на корабель і полетить без Еймоса. Чи без Наомі. А що коли він більш ніколи навіть корабля свого не побачить? І не почує голосу Голдена? Промучившись годину по тому, як вирішив лягти спати, він підвівся, знов увімкнув світло й відкрив ролик новин.

Марс обіцяв скидати на Землю вантажі харчів та предметів першої необхідності. Ганімед, знов відновивши контроль над своїми доками, повертав Землі те зерно, що вона йому була надіслала. Якась група, що назвалась Аккадський фронт, узяла на себе відповідальність за ті напади, та її чи не одразу звинуватили у присвоєнні собі чужої слави (а швидше — неслави). А на Землі почались заворушення. Грабунки. Алекс вимкнув екран і знов одягнувся.

Відкрив зв’язок із Боббі, й вона майже зразу ж і відгукнулась. Була вона десь не в своєму закутку. Стіни за її спиною видніли далеченько, а голос ледь відлунював. Зв’язані вузлом коси були закинуті на потилицю, щоки розжеврені, а з чола на ті щоки піт градом.

— Привіт! — мовила вона, кивнувши різкувато головою.

— Вітаю. Не спалось, то я подумав: гляну, чи й ти не спиш? А не спиш, то що робиш?

— Та якраз нагодилися спаринг-партнери. Ось лейтенант допомагає підпомпувати мускулатуру.

— Та вони ж, либонь, у курсі того, що тебе трішки підстрелено недавнечко?

— А тобі що, здається, ніби як є кілька дірочок від куль — то вже й зась тренуватись? — одрізала Боббі, та ще й з такою люттю, аж Алекс не повірив, що це вона так жартує. — Вони ж і костюм спортивний мені видали.

— А ти ще від часів на Іо все в броні?

— Ні! То було б... уже й не знаю що. Або надмір холоднокровності, або навіяне кошмарами.

Алекс захихотів, то й вона усміхнулася. Втім, та її усмішка аж шкварчала, мов як бризнеш водою на гаряче.

— А звідси ти зразу в ліжко? Чи перш заскочиш на камбуз?

— Либонь, кину щось на зуб. Там і здибаємось?

Тусовки на камбузі якраз не було. Перша зміна вже відобідала, а друга матиме свій підобідок аж за годину. Боббі сиділа самотою за столиком під дальньою стінкою, а перед нею лежав відкритий її ручний термінал. Недалечко від неї сидів гурт: троє чоловіків і жінка, й вони кидали цікаві погляди на її спину й стиха перемовлялись. Алекса так і пройняв інстинкт захисника, от ніби він знов опинився на перших курсах й там інший гурт дражнить його друга.

Він схопив канапку з сиром та колбу з водою, а тоді підійшов і сів навпроти неї. Залишки від м’ясного рулета з підливою видніли на її тарілці, а з її термінала долинав чийсь вельми знайомий голос.

— ...хотів би чути все, що тільки злетить з нашого сраного язика. Хочеш потриндіти про свою менструацію натхненно й від душі — ось твій зоряний час. Він-бо такий дріб’язково-­перебірливий щодо жінок, а любителів попідглядати чморитимуть всі, хай би воно там навіть прем’єр-міністром було!

— Як вона? — спитав Алекс, кивнувши головою на той ручний термінал. Боббі вимкнула запис та й насупилася на спустілий екран.

— З розбитим серцем, либонь. Спустошена. Але нізащо нічого такого не викаже. Вона завжди боялася чогось подібного найдужче. І це сталось. Тож вона тепер і роззирнутися довкола не може, бо це ж вона повинна... дати всьому раду. Тільки... цьому вже ж не зарадити?

— Ні... навряд чи.

— Нас везуть на Місяць.

— Так я й думав.

Щось в Алексовім голосі привернуло увагу Боббі.

— А тобі туди не хочеться?

— Чесно? Я хочу додому. Повернутися на «Росинант», до моєї команди, а вже тоді мені й не буде особливої різниці, куди полетимо. Власне, байдуже куди, аби тільки ніхто в нас не стріляв.

— Було б то велике благо, — погодилася Боббі. — От тільки не відаю, де у Всесвіті є такий куточок.

— Та там стільки тих планет! Мій досвід із колоніями, ах! таки пістрявий трохи, але ж я й розумію, як тягне за душу всякий новий початочок.

— Аніяких нових початочків немає! — заперечила Боббі. — Всякий новий початок прихоплює ще й купу старих-колишніх. Якщо ми й справді започаткуємо