Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

пристосував для незвичайних досліджень. Великий будинок був мовчазним, адже я піднявся у мансарду далеко за північ. На ту пору в мене наче була родина — хоча вже не пригадую деталей — і, здається, чимало слуг. Не скажу, який то був рік, бо відтоді бачив безліч століть і вимірів, моє сприйняття часу виродилося і стало зовсім іншим. Читав я при свічках — пам’ятаю, як на стільницю невпинно стікав віск, — і час від часу з далеких дзвіниць долинало бамкання дзвонів, до яких я дослухався з несподіваною напругою, наче боявся почути в них ще якийсь сторонній відголосок.

Десь унизу лежали міські дахи, але саме тоді, коли я вголос читав дев’яту строфу прадавнього закляття, у вікно мансарди хтось пошкрябався. Здригнувшись, я усвідомив, що це означає — при переході кожен відкидає тінь і вже до віку буде з нею. Я на це спромігся — книга була саме тим, на що я сподівався. Тої ночі я пройшов крізь вихор викривленого часу і видінь, і коли в мансарді мене заскочив ранок, я дивився вже зовсім іншими очима на полиці, стіни і все приладдя.

Ніколи більше я не бачитиму світ таким, яким знав раніше. Хоч би що потрапляло у поле мого зору, в ньому завжди було трохи від минулого і трохи від майбутнього, і завдяки можливостям мого оновленого зору навіть звичні речі виглядали незнайомими. Відтоді я жив у фантастичному сновидінні, де все було для мене чужим або напівзнайомим; і що більше я долав переходів, то важче було впізнавати предмети вбогої реальності, якій я так довго належав. Ніхто більше не бачив того, що бачив я довкола себе, і я став мовчазним відлюдником, аби не зажити слави божевільного. Мене боялися собаки — відчували потойбічну тінь, що тепер завжди була поруч. І все одно я продовжував читати — забуті таємні книжки й манускрипти, до яких мою увагу привертало нове бачення світу — і долав нові шляхи у просторі й бутті, прагнучи дістатися серцевини незвіданого космосу.

Я пам’ятаю ніч, коли накреслив вогнем п’ять концентричних кіл на підлозі і, розташувавшись у самому центрі, заспівав дивовижну літанію, принесену посланцем із Тартару. Стіни впали, а мене підхопив чорний вітер і поніс крізь сірий безмір, гострі піки невідомих гір туманіли далеко внизу, а потім запанувала непрозірна пітьма, після якої міріади яскравих світил зійшлися у дивовижні, геть незнайомі сузір’я. Перегодом я побачив далеко під собою зелену рівнину і місто з покрученими вежами; такого стилю я не тільки ніколи не стрічав, а й не читав про такий, і навіть не міг собі уявити. Наблизившись до міста, посеред площі я вгледів велику квадратну кам’яницю і відчув, як огидний страх стискає мені серце. Я кричав і борсався, а потім провалився у темряву і отямився на підлозі мансарди, у центрі сяйва п’яти кіл. Та нічна мандрівка нічим не відрізнялася від багатьох інших, однак уперше я відчував такий непідробний страх, бо зрозумів, що підійшов до потойбічних просторів і світів значно ближче, ніж будь-коли раніше. Надалі до магічних формул я ставився набагато обережніше, бо не мав бажання назавжди вийти за межі свого тіла, відірватися від землі і зникнути у незвіданих просторах, звідки немає вороття.

Зловісний пастир

Інтелігентний, поважного вигляду сивобородий чоловік у скромному одязі провів мене до кімнати в мансарді, попередивши:

— Так, він жив саме тут, однак я радив би вам нічого тут не чіпати. Через допитливість ви забуваєте про відповідальність. Ми ніколи не приходимо сюди вночі, а сторонніх пускаємо лише тому, що такою була його воля. Ви знаєте, що він зробив. Їхня жахлива община взяла увесь клопіт на себе, нам навіть не відомо, де його поховано. Не було жодних законних або якихось інших способів на них вплинути.

Сподіваюся, ви не затримаєтесь тут після настання ночі. І дуже прошу вас, у жодному разі не торкайтесь тієї штуковини на столі — тієї, що схожа на коробку сірників. Ми не знаємо, що воно таке, але підозрюємо, що вона має якийсь стосунок до того, чим він займався, а тому намагаємось навіть не затримувати на ній погляду.

Після того чоловік пішов, залишивши мене у мансарді самого. Кімната була темна, запорошена, майже без меблів, однак досить охайна — за нею доглядали. На полицях — праці теологів і класичних середньовічних авторів, а у книжковій шафі добірка трактатів з магії — Парацельс[160], Альберт Великий[161], Тритемій[162], Гермес Трисмегіст[163], Борель[164] та інші, назв яких, написаних літерами незнайомої мені абетки, я так і не спромігся прочитати. Меблі в кімнаті були найпростіші, а єдині двері вели до комірчини. За вхід правила квадратна ляда у підлозі, що виходила на давні і дуже круті сходи. Вікна були засклені невеликими круглими шибками, а товстенні балки з чорного дуба додавали всьому приміщенню відтінку автентичної давнини. Кажучи по-простому, дім виглядав як уламок старожитньої минувшини. Здається, тоді я знав, де саме опинився, але точніше не скажу, не пам’ятаю. Певна річ, що то був не Лондон, а скоріш за все, приморське портове містечко.

Незрозуміла річ на столі мене просто заворожила. Я наче знав, що з нею робити, бо видобув з кишені електричний ліхтарик — або щось таке — і, перевіряючи, нервово поклацав вимикачем. Промінь виявився не звичайного білого, а фіолетового кольору, і було то не світло, а радше якесь радіоактивне випромінювання. Наскільки пам’ятаю, я не вважав ту річ ліхтариком. Насправді, звичайний ліхтарик у мене теж був — в іншій кишені.

Почало смеркатися, і старовинні дахи з димарями крізь круглі шибки виглядали досить химерно. Нарешті я зібрався з духом, узяв таємничу коробочку на столі, підпер книгою і посвітив на неї дивним фіолетовим променем, цього разу схожим скоріше на потік дрібних фіолетових часточок. Торкаючись блискучої поверхні коробочки, вони сухо потріскували, як тріщать розряди у вакуумній трубці. Темна, гладенька наче скло поверхня почала набувати рожевого відтінку, посередині утворився неясний білий силует. А потім я помітив, що вже не один у кімнаті, і сховав випромінювач до кишені.

Однак гість мовчав — у найближчі кілька секунд я взагалі не почув жодного звуку. Було важко щось зрозуміти, наче здалеку крізь легку імлу дивишся пантоміму, але з іншого боку, з’являючись у кімнаті, перший та всі інші прибульці видавалися одночасно далекими й близькими, наче підкорялися законам якоїсь незвичайної геометрії.

Гість був худий, темноволосий, середнього зросту чоловік у вбранні англіканського священика. На вигляд йому було років зо тридцять; риси жовтуватого обличчя можна було б вважати правильними, якби не зависоке чоло. Волосся акуратно підстрижене й зачесане, а підборіддя чисто виголене, хоча і з ознаками зародження нової щетини. Він носив окуляри без оправи, скельця трималися на тонких сталевих дужках. Загалом, його зовнішність цілком відповідала моєму уявленню про священнослужителя, якби не високе чоло, проникливий погляд розумних очей, а ще ледь помітна, проте незаперечна печать зла, що лежала на ньому. Поки я придивлявся, він устиг запалити тьмяний каганець і тепер нервово жбурляв свої магічні книги одну за одною в камін, розташований поміж вікнами мансарди (у тому місці, де стіна круто вигинається); каміна я раніше не помітив. Язики полум’я жадібно ковтали стародавні фоліанти, розсипали різнокольорові іскри і поширювали навкруги неймовірно задушливий сморід щоразу, коли черговий зшиток змережених таємничими знаками аркушів, скріплений струхлявілою палітуркою, ставав