Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

На прибульці було пальто Едварда, його поли волочилися по землі, а рукави, хоч і закасані, закривали руки. На голові — низько насунутий капелюх з широкими крисами, чорний шовковий шарф прикривав нижню частину обличчя. Коли я нетвердим кроком вийшов на ґанок, постать видала якийсь звук — такий я вже чув у слухавці — буль…буль… — і простягла мені на кінчику довгого олівця великий щільно списаний аркуш паперу. Усе ще не прийшовши до тями від страшенного смороду, я схопив аркуш і спробував прочитати написане у світлі, що падало з відчинених дверей.

Безсумнівно, це було написано почерком Едварда. Але навіщо писати, якщо він тільки-но стояв під моїми дверима? І чому літери такі недоладні, криві, наче виведені нетвердою рукою? Я не зміг нічого розібрати при тьмяному світлі, тому відступив до холу, а карлик механічно посунув за мною, але спинився на поріжку між зовнішніми і внутрішніми дверима. Від дивного прибульця жахливо тхнуло, і я сподівався (дякувати Богові, не даремно), що моя дружина не прокинеться і не побачить цієї потвори.

Прочитав; ноги мене підвели, в очах посутеніло. Отямившись, я побачив, що лежу на підлозі, а моя закляла від страху рука усе ще судомно стискає той клятий аркуш. Ось що було в ньому:

«Ден! Поїдь у божевільню і вбий його. Знищ його. Це більше не Едвард Дербі. Осната захопила мене, хоча вона сама вже три з половиною місяці як мертва. Я збрехав тобі, коли сказав, що вона поїхала. Я убив її. Я мусив її вбити. Це сталося несподівано, але ми тоді були одні, а я перебував у своєму тілі. Під руку трапився свічник, і я проламав їй голову. Вона могла забрати мене назавжди — на День усіх святих.

Я поховав її у дальньому кінці підвалу під старими коробками і знищив усі сліди. Вранці у слуг виникла підозра, але їм є що приховувати, тож вони не можуть нічого сказати поліції. Я вирядив їх геть, але тільки Богу відомо, що вони, а з ними й інші члени культу можуть утнути.

Якийсь час мені здавалося, що все гаразд, але потім я став відчувати, як у мене в голові щось перевертається. Я зрозумів, що це — як таке забудеш?! Її душа, як і Ефраїма, не покидає цей світ і лишається поруч з тілом, поки воно не зотліє. Вона переслідувала мене, примушувала обмінюватися з нею — заволодівала моїм тілом, а мене заганяла до свого трупа, похованого у підвалі.

Я знав, що буде далі і втік до божевільні. Це сталося — я опинився у задушливому мороці, у зогнилому трупі Оснати в підвалі під коробками, де я її закопав. І я знав, що вона опиниться в моєму тілі у шпиталі — назавжди, адже це було вже після Дня усіх святих, і жертвоприношення мало зробити свою справу навіть без неї, — готова вийти на свободу і загрожувати усьому живому. Я був у відчаї, але попри все зміг вилізти, прокопавши голіруч нору.

Уже надто пізно, і я не здатний говорити, як не зумію і зателефонувати, але ще можу писати. Я спробую, зберуся на силі, принесу тобі останнє слово і попередження. Убий цю дияволицю, якщо тобі дорогі спокій і мир на землі. Простеж, аби цю тварюку спалили. Якщо цього не зробити, вона житиме і далі, вічно переходячи з одного тіла до іншого, і я не можу передбачити, чого від неї чекати. Тримайся осторонь чорної магії, Дене, бо це бісова справа. Прощавай, ти був справжнім другом. Розкажи поліції щось правдоподібне, а я страшенно шкодую, що втягнув тебе у все це. Невдовзі я спочину, це тіло довго не протягне. Сподіваюсь, ти це прочитаєш. І убий цю потвору — убий її.

Твій Ед».

Другу частину листа я прочитав значно пізніше, бо знепритомнів після перших трьох абзаців. І знову зомлів, побачивши смердюче створіння на порозі, де його зустрів потік теплого повітря. Більше посланець не ворушився і до тями не приходив.

Мій дворецький виявився більш товстошкірим і, побачивши вранці у холі цю істоту, не знепритомнів, а натомість зателефонував до поліції. Коли вони приїхали, мене перенесли нагору і уклали в ліжко, а ця… істота… так і лишилася там, де знепритомніла. Полісмени прикривалися носовичками, проходячи повз неї.

Врешті-решт, серед купи недоладно підібраного Едвардового одягу знайшли напівзотліле страхіття: кістяк і розвалений череп. Огляд зубів підтвердив — череп належав Оснаті.

Книга

Навіть не знаю напевне, коли усе почалося, мої спогади плутаються. Часом стає страшно від думки про безконечну вервечку минулих літ, а інколи сьогодення здається лише цяткою в сірій безформній нескінченності. Я навіть не цілком розумію, як передаю це повідомлення. Говорю — і маю неясне відчуття, що потребую незвичайного і, мабуть, моторошного посередника, який донесе мої слова туди, де я хотів би бути почутим. Хто я такий? Теж незрозуміло. Здається, мені довелося пережити велике потрясіння — ймовірно, через якийсь страхітливий прояв котрогось із моїх неймовірних, унікальних переживань.

Причина тих переживань, звісно ж, поточена шашелем книга. Пригадую, як знайшов її — у погано освітленій крамничці поблизу чорної маслянистої річки, над якою завжди клубочиться туман. Крамничка була дуже давня, полиці — від підлоги до самої стелі — заставлені напівзотлілими і запорошеними інкунабулами, ряди книг тяглися у нескінченність внутрішніх кімнат і закапелків без жодного вікна. Фоліанти лежали безформними купами на підлозі і в грубо збитих скринях та ящиках. Саме в одному із таких завалів я відшукав свою книгу. Її назви я так і не знайшов — бракувало початку, але те, що я побачив, коли вона випала з рук і розкрилася на останніх сторінках, викликало у мене цілий вихор почуттів.

Я побачив формулу, вочевидь, темну і заборонену — вказівки, що слід казати і робити, про такі я читав раніше в таємних текстах, огидних і чарівних, нашкрябаних перами дивовижних прадавніх шукачів ретельно схованих і добре захищених таємниць Всесвіту; я жадібно поглинав їх один за одним. То був ключ — путівник до певних шляхів і переходів, про який мріяли і перешіптувались містики від самого світанку історії нашої раси. Ключ відкривав шлях до свободи і відкриттів за межами трьох вимірів відомого нам життя і матерії. Уже багато століть ніхто не знав, як виглядає ця книга і де її шукати, знали лиш те, що вона дуже стара. Не друкарський верстат, а рука напівбожевільного ченця донесла до нас ці лиховісні і неймовірно давні рядки, написані середньовічною латиною.

Пригадую, як букініст хитрувато поглядав на мене і підсміювався, а коли я забрав книгу, зробив дивний знак рукою. Від грошей він відмовився, і лише значно пізніше я зрозумів чому. Я мало не біг крізь туман вузьких і звивистих прибережних вуличок, зі страхом відчуваючи, як хтось, незримо скрадаючись, іде слідом. Столітні ветхі будинки обабіч вулиці, здавалося, затопила хвороблива ворожість, наче перекритим до того каналом знову линули злі сили. Я відчував, як за мною стежать облуплений тиньк, попліснявіла цегла і балки навислих фронтонів із тьмяними круглими віконцями, і самі стіни ледве стримуються, аби не розчавити мене… А я ж прочитав лишень мізерну частку блюзнірського катрена, перш ніж згорнути книгу й забрати її із собою.

Пам’ятаю, як нарешті узявся читати — без кровинки на лиці, замкнувшись у мансарді, яку вже давно