Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

легкою здобиччю ненажерливої стихії. Раптом я зауважив у кімнаті інших людей — вельми похмурих на вигляд чоловіків у вбранні священиків; один із них, судячи з одягу, був єпископом. Почути я нічого не почув, але зрозумів, що вони повідомляють першому щось украй важливе. Здавалося, вони його ненавидять і водночас бояться, а той, своєю чергою, відповідає їм взаємністю. Виглядав він зловісно, але права рука помітно тремтіла і шукала спинку стільця. Єпископ показав спершу на спорожнілу шафу, а потім — на камін (там у безформній, обвугленій масі жевріли останні іскорки вогню), усім своїм виглядом виказуючи неабияку огиду. Тоді перший гість криво посміхнувся і простягнув ліву руку до предмета на столі. Серед присутніх цей рух викликав неабиякий переляк. Обертаючись і погрожуючи, церковники посунули крутими сходами вниз. Єпископ пішов останнім.

Перший гість рушив до шафи у глибині кімнати і видобув звідти моток линви. Видершись на стілець, він прив’язав один кінець до гака у великій дубовій балці і почав робити петлю. Усвідомлюючи, що чоловік збирається накласти на себе руки, я кинувся вперед з наміром відговорити або спинити його. Він помітив мене і припинив свої приготування, при цьому в його очах я прочитав щось схоже на торжество — мене це спантеличило і водночас налякало. Він повагом спустився зі стільця і рушив до мене із по-вовчому страшним вищиром на темному тонкогубому обличчі.

Відчувши смертельну загрозу, я вихопив із кишені променевий апарат, сподіваючись ним оборонитися. Навіть не знаю, чому вирішив, буцімто він зможе мені допомогти. Увімкнувши пристрій, я спрямував промінь просто в лице священику і побачив, як воно освітилося спершу фіолетовим, а потім рожевим світлом. Вираз по-звірячому лютого тріумфу поступився місцем глибокому страху, якому, однак, не вдалося цілком витіснити перше почуття. Спочатку він зупинився, а потім, дико вимахуючи руками, почав задкувати. Коли він наблизився до відкритого отвору в підлозі, я вигукнув, намагаючись його застерегти, та він не почув мене, сахнувся назад, востаннє змахнув руками і наступної миті зник з поля зору.

Мені коштувало чималих зусиль наблизитися до люка, та коли я нарешті зазирнув туди, непорушного тіла внизу не побачив. Натомість до мене долинули голоси і тупіт ніг людей, що поспішали нагору із запаленими ліхтарями. Закляття примарної тиші було знято, я знову міг чути звуки й бачити постаті у звичних трьох вимірах. Очевидно, щось привело сюди цей натовп, однак чи міг я не почути шуму? Тим часом двоє чоловіків (вочевидь, звичайні селюки), що крокували попереду, розгледіли мене і завмерли, наче громом прибиті. Один із них пронизливо вигукнув:

— А-а-ах!.. Це ви? Знову?

Після цього всі вони розвернулись і панічно кинулись навтьоки. Всі, за винятком одного. Коли натовп розсіявся, я побачив сивобородого чоловіка, що привів мене сюди. Він самотньо стояв з ліхтарем у руці і дивився на мене вражено, затамувавши подих, але без страху. Потім неквапом почав підніматися. Опинившись поруч зі мною у мансарді, він заговорив:

— Отже, ви не стрималися! Шкода. Я знаю, що сталося. Одного разу таке вже було, однак той чоловік злякався і застрелився. Вам не слід було змушувати його повертатися. Ви ж знаєте, чого він хоче. Тільки не лякайтеся, як той, попередній. З вами сталася дуже дивна та жахлива річ, однак справа не зайшла настільки далеко, аби зашкодити розуму та свідомості. Зберігайте спокій, примиріться з необхідністю різко змінити своє життя, і ви, як і раніше, зможете насолоджуватися усіма благами навколишнього світу й плодами ученості. Але тут вам лишатися не можна, і я сумніваюся, що ви захочете повернутись до Лондона. Радив би вам перебратися до Америки.

І більше не намагайтесь щось робити з цією… штуковиною. Зворотного шляху у вас немає, може стати тільки гірше. По правді кажучи, ви ще досить легко відбулися, тож зараз тікайте звідси що є духу і тримайтеся подалі від цього місця. Ну, і подякуйте Богові, що справа не зайшла надто далеко…

Я спробую, як можу, підготувати вас. Відбулися певні зміни… у вашій зовнішності. Зустріч із ним завжди закінчується саме так, але у новій країні ви до цього звикнете. На протилежній стіні кімнати є люстро, давайте підійдемо разом. У вас буде потрясіння — хоча нічого страшного ви й не побачите.

Мене тіпало від смертельного жаху, а тому сивобородому довелось, узявши однією рукою тьмяну лампу зі столу (свій ще тьмяніший ліхтар він залишив на підлозі), другою рукою підтримувати мене ті кілька кроків, що мені випало пройти до люстра. Ось що я там побачив: переді мною постав худий темноволосий чоловік середнього зросту в одязі англіканського священика, років тридцяти або близько того, в окулярах без оправи, з жовтавим, надміру високим чолом.

Перший мовчазний прибулець, що палив свої книжки, — і до кінця свого життя я змушений буду жити в його подобі!

За пеленою часу

I

Після двадцяти двох років нічних жахіть рятуюся лиш відчайдушною переконаністю у фантастичній природі моїх спогадів, тож не готовий поручитися за істинність того, з чим зустрівся у Західній Австралії в ніч із 17 на 18 липня 1935 року. У мене все ще жевріє надія, що все побачене або принаймні його частина — галюцинації, і на те є чимало причин. Утім, правдоподібність була настільки вражаючою, що не випадає сумніватися в його реальності. Якщо все це правда, людині слід бути готовою сприйняти поняття космосу і своє місце у несамовитому вирі часу, навіть тінь згадки про який змушує ціпеніти. Треба приготуватися протистояти дотепер невідомій загрозі, яка хоча й не здатна зашкодити усій нашій расі, може спричинити жахливі та непередбачувані наслідки для найсміливіших і найзавзятіших її представників. Саме ця обставина і змушує мене зробити усе можливе і переконати відмовитися від розкопок у загадкових стародавніх руїнах — об’єкта досліджень моєї експедиції.

Якщо тої ночі я був при тверезому розумі і здоровому глузді, те, що мені випало пережити, не довелося бачити ще нікому. Все, що я намагався спростувати як легенду і вимисел, навпаки, дістало жахливе підтвердження, проте доказів, на щастя, не лишилося — у паніці я втратив, не зумів винести з пекельної безодні дивовижну знахідку; якби вона виявилася справжньою, було б марно щось заперечувати. Я один пройшов крізь цей жах — і дотепер нікому нічого не розповідав. Я не міг перешкодити іншим продовжити розпочаті мною розкопки, але, на щастя, невпинні буревії та рух пісків поки що вберегли їх від знахідок. Тепер я маю висловитися цілком однозначно — не стільки для власного душевного спокою, скільки бажаючи застерегти інших, хто сприйме написане мною всерйоз.

Ці сторінки, в частині котрих уважний читач преси загального та наукового характеру попервах не знайде для себе нічого нового, я пишу, повертаючись додому, в каюті судна, і передам їх синові — Вінґейту Пізлі, професору Міскатонікського університету, єдиному з родини, хто не покинув мене після моєї незвичайної амнезії багато років тому. Він краще за будь-кого знає найпотаємніші обставини мого життя і буде останнім, хто стане глузувати над розповіддю про події тієї фатальної ночі. Я не відкрився йому до відплиття, вважаючи, що таке одкровення краще викласти на папері, читаючи і перечитуючи написане, — тоді він отримає переконливішу картину, ніж дала б моя сплутана розповідь. Цим звітом він може скористатися