Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

Мені в руки лягає келих, який я, не дивлячись, випиваю.

- Дякую, - видихаю, бо якось надто стало жарко. Нерви, - нічого не вдієш. Адже тільки зараз усвідомила реальну важливість того, чим маю намір займатися. Це тобі не завдання з математики. Це кілька правильних рядків, від яких так багато залежить!

- Це що – шампанське? - До мене доходить тільки після того, як келих вже порожній. - Вадим Андрійовичу! Так  не можна! Зараз же ваші партнери приїдуть!

- Ну, що ти, Лерочко, які партнери? - Усміхаючись, він витягає руку і наливає знову. – Я просто хотів подивитися, як ти поводитимешся, думаючи, що у нас справжні переговори. Як встигнеш, як виглядатимеш і розмовлятимеш... Вважай, що це щось на кшталт маленького тренування, - він знову вкладає мені в руки келих, а я, нічого вже не розуміючи, розгублено дивлюся на професора, що розстібає ґудзики на сорочці.

- Жарко, правда, - бурмотить він, наливаючи собі коньяк.

- Вибачте, Вадиме Андрійовичу, але я не розумію. Навіщо все це?

- Ну, як же, Лерочко? Ми повинні переконатися в тому, що нам вдасться з вами спрацюватись! Партнерство, - справа тонка і важлива, моя люба. У ньому багато граней… - він знову сідає поруч, починаючи погладжувати мене по плечу.

О, Боже, ні! Тільки не це! Тільки не так і не зараз, коли все начебто стало налагоджуватися! Та він же після цього мене просто зацькує в універі!

- Пане Шимов, - намагаюся говорити якомога спокійніше, повільно відсуваючись. – Раз ми все з'ясували, мені, мабуть, настав час…

Змигнути не встигаю, як він підхоплює мене на руки.

- Ну, який же я тобі пан, - шепочуть мокрі від коньяку губи, впиваючись у мою шию, поки руки охоплюють просто у сталеве кільце. - Я не такий старий, моя прекрасна дівчинка. Просто Вадим…

- Та пустіть же, - я відчайдушно викручуюсь, але його це, здається, тільки забавляє. – Пустіть! - молочу по грудях кулаками, але він тільки закидає голову і регоче.

- Солодка, - бурмотить, притискаючи до себе ще міцніше. – Люблю таких, які не кидаються одразу стягувати з мене труси…

- Вадиме Андрійовичу! - Так, потрібно просто заспокоїтись. Може, він просто вирішив, що я, як решта студенток, тільки й мрію про те, щоб завести з ним інтрижку. Потрібно все пояснити. Не стане ж він мене, зрештою, ґвалтувати?

- Зрозумійте, - дуже важко говорити, коли тебе не слухають і намагаються заткнути рота губами. Гидкі пухкі мокрі губи, від яких просто кидає в гидливе тремтіння.

- Просто Вадим, - перемкнувшись, він намагається засунути свій язик мені у вухо.

- Професоре! – я вже починаю кричати. - Та послухайте ж ви! Я не збираюся спати з вами!

Чорт із ним, - на коректність уже немає сил.

- Що, правда? - Здається, до нього доходить. Принаймні, мене нарешті відпускають на підлогу, щоправда, продовжуючи притискати до собе за талію.

- Правда! - Видихаю я, відчуваючи, як все мене судорожно трясе. – Вибачте… Ми просто не зрозуміли одне одного. Я думала, ми просто займаємось.

- Якого ж хріна ти, дурненька, пішла до чоловіка в номер? - Він уже хрипить і здавлює мої стегна так, що тепер, напевно, залишаться синці.

– Як? Ви самі сказали... Переговори...

- Досить ламатися, - зло випльовує він мені слова. – Погрались – і вистачить.

Він жорстко, різко, до болю і крові впивається в мої губи. Боляче прокушуючи зубами.

А я... З усіх сил натискаю каблуком йому на мізинець. Цьому мене ще давним-давно у дворі пацани навчили, - мізинець - дуже болісне місце, і, якщо ти слабший, навіть не намагайся відбиватися, - все одно не вийде. А ось на мізинець наступити чи піску в очі кинути, може стати виходом.

І діє! Не знаю, що буде завтра в універі, але зараз головне – бігти! Поки Шимов, злегка завивши, випускає мене, мчу до дверей.

- Нічого не забула? - Двері замкнені, а він, граючи ключами, вже підбирається до мене.

- Вадиме Андрійовичу, - я роблю останню спробу. – Послухайте! Я не з тих, хто в такий спосіб робить кар'єру. Я не хочу спати з вами! Ви ж не підете на насильство! Я просто впевнена, - на потоці повно студенток, які із задоволенням поділять ваші бажання. Але не я! Я не хочу!

- Та хто б тебе питав, - нависаючи з мене, Шимов просто вдруковує мене в двері, одним ривком смикаючи блузку. Гудзики з моторошним для мене стуком летять на підлогу. Напевно, цей звук я тепер пам'ятатиму все життя. Він наздоганятиме мене в кошмарах.

- Лєра, давай по-доброму, - шипить він, так боляче стискаючи мені груди, другою рукою обхоплюючи мої руки, що я скрикую. - Обіцяю, - тобі сподобається. Я вмію бути дуже, дуже ніжним. Давай я тебе зараз віднесу на ліжечко, акуратно роздягну, ти вип'єш шампанського, а потім розслабишся. Я все робитиму повільно і акуратно, а назавтра ми або про все забудемо, або продовжимо нашу співпрацю. У тебе все одно нема виходу, - ти ж не хочеш, щоб я зробив тобі боляче?

Тонке мереживо ліфчика рветься під його руками і тепер його пальці до болю, що пронизує все тіло, стискають мій сосок.

- Ні, - шепочу я, відчуваючи, що й дихати  важко.

- Будь хорошою ученицею, моя солодка, - його рука починає повзти на моє стегно, задираючи спідницю.

- Ні! – я починаю кричати, як різана. Так, ми ж у людному місці, зрештою, - раптом розумію, що ж світ не зменшився до одного замкненого простору, в якому ми з ним удвох. – Ні! Пустіть! - кричу до зриву голосу, грюкаючи ногами і кулаками у двері. Хтось повинен почути і прийти на допомогу, правда?

- Тут звукоізоляція, дурепа, - він відтягує мене від дверей, і, знову підхопивши на руки, несе в кімнату і просто жбурляє на постіль . – Заспокойся. І зроби так, щоби мені все сподобалося. Все одно ти звідси не вийдеш, доки я не задоволений.

Здається, виходу нема. Я завмираю, дивлячись на те, як цей гад розстібає сорочку, напнувши на обличчя огидну усмішку.

_____________

Дорогі друзі!!!

Еххххх, не дотягнули ми з вами вчора до 90 підписників! Але нас вже 86!!! І книгу читає понад 300 людей!!! Ми зможемо! Я вірю!!!!!