Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ото згадував я ту історію, коли задзеленчав телефон. Телефонував Нікольський, але я був не певний, що у важливій справі.
— Слухаю.
— Іване Карповичу, на вокзалі затримали кульгавого! — кричав штабс-капітан. — Спробував утекти, довелося стріляти!
— Я їду!
Вискочив, зупинив візника, поїхав до вокзалу. Там зібрався великий натовп, багато поліції. За вокзалом, на колії, лежав уже мертвий чоловік. Навколо стояли залізничні жандарми.
— Спитайте, що сталося, — прошепотів я Нікольському.
— Що сталося? — спитав він суворо і вимогливо, показавши перед тим своє посвідчення.
— Ваша благородь, за наказом оточили вокзал, контролювали всіх прибулих. Цей чоловік пройшов, бо зовсім не накульгував. Ось бачите, в нього на черевику одна підошва на два пальці товстіша. — старший жандармів показав на черевики вбитого.
— Як же ви його знайшли?
— Жінка сказала нашому жандарму, що бачила чоловіка з револьвером. Вказала ось на нього. Ми підійшли, попросили документи. Він був спокійний, поліз до кишені, дістав шкіряний чохол. Ну, в таких паспорти часто носять. Поліз, а там усередині папір різаний. Чоловік почав нервувати. Сказав, що у нього вкрали паспорт. Ми запропонували йому пройти до комендатури, тоді він штовхнув нас і побіг. Ми за ним. Він хотів сховатися у натовпі, але це йому не вдалося, він зістрибнув з перону і побіг колією. Мабуть, хотів утекти. І в нього був револьвер. Ось, — жандарм показав зброю. — Я двічі крикнув «Стій!», а потім вистрелив. А я ж призер Всеросійської стрілецької олімпіади. Ну і поцілив одразу. — Жандарм розвів руками.
Я взяв револьвер, який був у вбитого. Наган.
— Слухайте, а тут же набоїв немає! — здивувався я.
— Немає? — Жандарм здивувався не менше. — Та звідки ж я знав?
— А що за жінка підказала?
Привели жандарма, він описав, що висока, міцна жінка, розмовляла російською. Потім жандарм побіг на стрілянину і її більше не бачив.
— Щось при ньому знайшли? — кивнув я в бік вбитого.
— Нічого. Ну, окрім грошей. Дивних якихось. — Жандарм показав зеленуваті купюри. Я таких не бачив.
— О, та це американські долари! Я коли у Владивостоці служив, то бачив їх, ними американські моряки розплачувалися, — сказав Нікольський.
— Багаж якийсь при загиблому був?
— Ні.
— Допитати візників. Не пішки ж він сюди прийшов! З чим чи з ким приїхав, з’ясувати! — крикнув я. Жандарми підозріливо на мене подивилися. Я глянув на Нікольського.
— Виконувати! — Наказувати він добре вмів.
— Ігорю Володимировичу, залишайтеся тут. Знайдіть того візника, який привіз убитого. Це Шимон Балтер, відомий у Львові фармазон, — сказав я.
— Хто?
— Підроблювач документів. Він був причетний до пограбування. Треба дізнатися, з ким він приїхав на вокзал і чи був із ним багаж. Я буду вдома, якщо щось станеться, повідомляйте.
Приїхав на візнику додому. Вийшов за два квартали, хотів обдивитися, чи не пасе хто мене, коли помітив Тонька, який ходив під моїми дверима. Я підійшов.
— О, нарешті! — Він дуже зрадів мені. — Ходімо, вас чекають!
Він був дуже схвильований. Може, якісь новини?
— Що трапилося? — спитав я, коли ми їхали у візнику.
— Нічого. — Він закрутив головою. З його виразу обличчя я зрозумів, що таки щось трапилося. Але він так нічого і не сказав. Ну, нехай.
Ми приїхали на Личаків, потім Тонько трохи поводив мене дворами, мабуть, перевіряв, чи немає хвоста. Вивів до невеличкого будинку під самим кладовищем. Там уже стояли знайомі мені місцеві бандити. Я був напоготові. Хоч розумів, що коли все піде погано, то врятуватися мені буде важко.
— Сюди, — запросили мене і повели в будинок, потім у підвал. Ішов спокійно. Чому бути, того не минути.
Ми спустилися у підвал. Там була ціла підземна квартира. З лежанками, столом із дощок, оббитих чорним папером і покладених на ящик. Мабуть, банда бенкетувала, бо на столі стояли пляшки та їжа. А біля столу лежали трупи. П’ятеро чоловіків і дві жінки. Вбиті пострілами. З револьверів, у такій тісняві з гвинтівки не дуже постріляєш.
— Це — Лех Когут, — показали мені на одне з тіл. — Це — його дівчина, — показують на інше. Красива дівчина. Здається, Когут намагався захистити її від куль. — Інші чоловіки — бійці Когута. А друга жінка — господиня. Це одна з хат Когута, де він пересиджував.
— Що тут у біса сталося? — спитав я, бо ж як на війні опинився, кров та трупи.
— Їх убили.
— Хто?
— Не знаємо. Вранці.
Я присів до трупів, поторкав їх. Так, уже встигли охолонути.
— Що зі здобиччю?
— Нічого немає. Схованка Когута порожня. Хтось убив їх і все забрав.
— Хто?
— З Когутом на справу ходив Шимон Балтер, і він зник. Зараз шукаємо, — доповідали злодії.
— Хіба Балтер не розумів, що його викриють? — здивувався я.
— Балтер теж хотів до Америки, як і Лех. Балтер десь вичитав про якогось жида, який організував у Нью-Йорку велику банду. Хотів потрапити на службу до нього. Він зробив Леху документи на Америку. А потім вирішив поїхати сам. Зробив і собі паспорт.
Я подивився на бандитів. Схоже, вони не брехали.
— Ми його знайдемо. Але він хитрий, нам потрібен час, — обіцяли хлопці.
— Балтера тільки-но вбили на вокзалі, — сказав я.
— Що? Що? — вирячилися на мене.
— Порожнього. Без здобичі і документів. Хтось його заклав, — пояснив бандитам.
— Як таке могло бути?
— Балтер діяв не сам. Він не міг сам пристрелити стільки народу. Стріляли мінімум двоє.
— Хто ще? Балтер любив працювати сам!
— Біля Когута не крутився останнім часом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.