Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Ми з Віталіком сидимо на терасі мого дому закутані в білі банні халати, дуркуємо, годуємо один одного салатом з морепродуктів, смакуємо рожеве вино Піно Нуар. І я чую, як з моєї спальні доноситься телефонний дзвінок. Телефон  Віталіка дзвонить уже раз десятий. Свій я відключила, коли ще виходила з дому, тікала від Стаса. Переглядаючись, мовчимо. Ми обоє добре знаємо, що так наполегливо сьогодні після опівночі наярює Станіслав Маєвський, бо на свого братика Віталій поставив особливу, добре впізнавану мелодію. Мої нерви нарешті не витримують. Озиваюся з пропозицією до свого хлопця:

– Віталику, можна я візьму слухавку, відповім. Бо він точно не дасть нам жити аж до самого ранку. Вибач мені, коханий, але я не готова більше все це слухати. Я звичайно люблю музику, але навіть для мене це вже занадто.

Віталік перехоплює мою руку, торкається губами тильного боку долоні та посміхається:

– Кохана, будь ласка, якщо маєш бажання.

– Дякую! – я поволі піднімаюся з крісла та впевнено топаю до спальні. Дістаю смартфон з кишені джинсів Віталіка, які все ще валяються на підлозі, кладу їх на поручню ліжка. Мелодія з телефона настирливо тарабанить по мізках. Розвертаю смартфон свого хлопця дисплеєм догори. Бачу знайоме суворе обличчя Станіслава Маєвського і напис великими буквами: БРАТИК. Набираю повні груди повітря. На секунду затримую подих. Видихаю Проводжу вказівним пальцем по сенсорному екрану. Видихаю і, дочекавшись з'єднання, відразу випалюю:

– Стасе, я не приїду.

– Валю, дівчинко, мила моя, не вигадуй. Я зараз же заберу тебе, тільки скажи мені, де ти? – у голосі мого все ще коханого чоловіка відлунює розчарування та відчай.

– Станіславе, не треба. Не приїду я, чуєш мене? Ні сьогодні, ні завтра. Днями заїду по речі.  Не переймайся ти більше моїм життям. Не потрібно мені вже твоєї опіки. Все, що ти міг зробити для мене, ти вже зробив. І за все це від мене тобі, Станіславе Маєвський, великий респект. Я справді щиро вдячна. Якщо тобі коли-небудь у житті знадобиться моя допомога, то будь-коли можеш розраховувати, я завжди до твоїх послуг. Але це все, Станіславе Максимовичу. Віднині ми чужі люди. У тебе своє життя, у мене своє життя. Зрозумій. Я не можу й надалі бути валізою, яку ти волочеш за собою по житті. Яку важко нести, викинути шкода. Так не піде. Я усвідомила, що я не потрібна тобі, тому я відходжу вбік. Не заважатиму швидкісному крейсеру «Стас Маєвський» рухатися до цілі, до запланованих висот. Будь ласка, прямуй до своїх вершин, живи своїм правильним життям, дотримуйся своїх принципів та ідеалів. Ти правильний, цілеспрямований чоловік. Ну от, і залишайся таким. Нам більше не по дорозі. Бо я проста, звичайна дівчинка, що хотіла від тебе лишень одного, кохання. Все решта ти пам'ятаєш. А знаєш, Станіславе Максимовичу, я сьогодні дійшла висновку: те, що ти відмовив мені, воно й на краще. Бо справді, як би ти потім жив з такою плямою, що повів себе не за правилами. Перепрошую за таку свою дитинну примху. Зрештою, все це більше не має жодного значення. Не переймайся, забудь. Насправді тепер то повна дурниця, не варта уваги. Я вже доросла дівчинка. Тепер я з Віталіком. Так що просто змирися з цим і живи та насолоджуйся життям.  І більше без нагальної потреби не дзвони мені. Дай нам спокій. Надіюся, що ти почув мене, Станіславе, – випалила на одному диханні на його плечі гамузом усе, що наболіло. Здається, що стало легше тепер. Наче важкий камінь звалився з душі. І нехай буде, що буде. Вирішую завершити розмову, яка здається затягується. На мене чекає Віталій.

Повертаю голову в напрямку балконних дверей. Крізь шибу чітко бачу обличчя Віталіка. Його зосереджений погляд завис на мені. Нервово смикається кадик. Напевно здогадується, що розмова моя непроста. Ми з ним попередньо все це проговорили у двох словах.

Віталік підозрює, що Стас все ще не готовий відпустити мене у самостійне, доросле життя.  Хоче й надалі контролювати мої вчинки, напоумлювати, втручатися у моє життя. І Віталіку це геть не подобається, не до душі. Але рішення залишається за мною, тому й нервує. Тепер він сам хоче бути відповідальним за мене.  І це, зрозуміло, логічно. Однак для себе я вирішила, що  сама даватиму собі раду. Ну хіба що виникатимуть якісь неординарні моменти. Тоді за порадою звертатимусь до Віталіка. До Станіслава нізащо!

–  Валю, будь ласка, – волає розпач у слухавці, так яскраво, так чітко. Але я вже більше нічого не слухаю. Вимикаю телефон. Кладу його на тумбі поруч з ліжком. Задумуюсь на хвилинку… І перше, що спливає у моїй голові разом з суворим розгніваним обличчям Стаса – його відмова мені. Розчаровано посміхаюся і впевненим кроком направляюся на терасу до хлопця, якому я точно потрібна.

На обличчі мого хлопця чітко написане запитання.

– Я сказала йому. Сказала, що не приїду, а днями заберу речі, – повідомляю цю новину і думаю: «А якщо Стас здогадався, де я і в нервах зараз серед ночі приїде сюди? Він же не терпить, коли щось не по-його відбувається. Та навряд чи. Маєвський же розуміє, що зі мною Віталік. Навіщо йому влаштовувати комедію? Він же розумний, зрілий, дорослий чоловік. Хвилинні пориви, як і сексуальні бажання, потяг, як я побачила, вміє стримувати». 

– А він що? – допитується Віталік.

– Незадоволений. Але я не дослухала до кінця, не знаю, що Станіслав ще хотів сказати. Поривався приїхати за мною, забрати. Я вимкнула телефон. Дістала мене вже та його заїжджена вінілова пластинка що правильно, а що ні. Віталику, по речі поїдемо з понеділка. Нехай трохи охолоне мій турботливий «татко». Домовлюся про зустріч пізніше. Все одно нам треба поговорити. Розставити всі крапки над «і». Не бігати ж мені від Маєвського безкінечно. Ми ж дорослі, цивілізовані люди. Як гадаєш?