Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Баяз!

— Баяз? А що він?

— Я був готовий розітнути тебе кривавим хрестом, закинути твою тушу в болото разом з усіма твоїми дурнуватими покидьками, і був радий це зробити, але тут нагодилося це старе брехло!

— І?

— Я завинив йому, а він хотів, щоб тебе відпустили. Тільки цей нахабний старий уйобок і врятував твою нікчемну шкуру!

— Чому? — загарчав Лоґен. Він не знав, як це сприймати, але йому не подобалося, що він дізнається про це тоді, коли всі інші вже давно про це знають.

Однак Бетод лише реготнув.

— Може, йому здалося, що я недостатньо низько кланяюся. Він же врятував тебе — ти й питай його, чому так сталося, якщо доживеш до такого. От тільки я не думаю, що ти доживеш. Я приймаю твій виклик! Тут. Завтра. На світанку. — Бетод потер долоні. — Один проти одного, і результат вирішить майбутнє Півночі! Так уже було, еге ж, Лоґене? За старих часів. У сонячних долинах минулого. Киньмо кості ще раз, згода?

Король північан поволі відступив від бійниць.

— Однак дещо змінилося. В мене тепер новий боєць! Був би я тобою, попрощався б сьогодні зі всіма й підготувався до возз’єднання з землею! Зрештою… як ти там колись мені казав?..

Його сміх мало-помалу зник у сутінках.

— Треба дивитися на речі реально!

— Гарний шмат м’яса, — сказав Мовчун.

Теплому багаттю й гарному шмату м’яса треба радіти, адже було чимало випадків, коли Шукач мав набагато менше, однак від того, як із цього шмата баранини крапала кров, йому ставало зле. Це нагадувало йому про кров, яка бризнула з Шами Безсердечного, коли Лоґен його розітнув. Може, відтоді й минуло багато років, але Шукач бачив це так чітко, ніби це сталося вчора. Він чув, як ревуть бійці, як гучно стикаються їхні щити. Відчував запах застарілого поту і свіжої крові на снігу.

— Ради мертвих, — буркнув Шукач. У роті в нього було стільки слини, ніби його от-от могло знудити. — Як зараз можна думати про їжу?

Доу вишкірив зуби в усмішці.

— Якщо ми сидітимемо голодні, Дев’ятипалому це нічим не поможе. Йому ніщо не поможе. У цьому ж і суть двобою, хіба ні? Все залежить від однієї людини.

Він штрикнув м’ясо ножем, і кров із нього з шипінням полилась у вогонь. А тоді задумливо відкинувся назад.

— Гадаєш, він зможе? Справді? Пам’ятаєш оту почвару?

Шукач відчув щось подібне до того огидного страху, що накрив його в тумані, і здригнувся всім тілом. Він, мабуть, ніколи не забуде, як той велетень виходив із потемку, як здіймався його мальований кулак, із яким звуком той кулак врізався Тридубі в ребра, вибивши з нього дух.

— Якщо це комусь і до снаги, — пробурчав Шукач крізь зуби, — то, мабуть, саме Лоґенові.

— Угу, — буркнув Мовчун.

— Так, але ти гадаєш, що йому вдасться? Оце мене й цікавить. І це, і ще дещо: що буде, якщо йому не вдасться?

Вигадати якусь відповідь на це запитання Шукач просто не міг. По-перше, Лоґен буде мертвий. Ще облозі Карлеона настане кінець. Після гір у Шукача зосталося так мало людей, що вони, мабуть, і нічного горщика не оточили б — не те що місто з найкращими стінами на Півночі. Бетод міг чинити як заманеться: шукати допомоги, заводити нових друзів, знову йти в бій. Ніхто не був сильнішим у скруті, ніж він.

— Лоґенові може вдатися, — прошепотів він, стиснувши кулаки й відчувши, як палає довгий поріз на передпліччі. — Має вдатися.

Його вдарила по спині велика товста рука, і він мало не гепнувся у вогонь.

— Ради мертвих! Іще ніколи не бачив, щоб люди сиділи біля вогню з такими кислими пиками!

Шукач скривився. Навряд чи йому міг покращити настрій пришелепкуватий горянин, який усміхався в нічній пітьмі. За спиною в нього стояли діти з величезною зброєю на плечах.

Їх у Краммока залишилося тільки двоє, позаяк одного з його синів убили в горах, однак це його, здавалося, не дуже засмучувало. Спис він теж утратив — зламав об якогось східняка, як він сам полюбляв казати, — тож йому однаково не доводилося носити щось самотужки. Після бою обоє дітей говорили небагато, принаймні при Шукачеві. Балачкам про те, скільки людей може бути вбито, настав кінець. Коли людина бачить таке зблизька, її цікавість до військової справи може неабияк ослабнути. Шукач добре знав, як це буває.

Зате сам Краммок без жодних зусиль лишався бадьорим.

— Де завіявся Дев’ятипалий?

— Пішов геть сам. Він завжди любив робити так перед двобоєм.

— М-м-м… — Краммок погладив кісточки пальців, що висіли в нього на шиї. — Балакає з місяцем, зуб даю.

— Як на мене, радше всирається.

— Ну, якщо посрати перед боєм, то на це, гадаю, ніхто не поскаржиться. — Краммок усміхнувся на весь рот. — Кажу вам, місяць нікого не любить так сильно, як Криваву Дев’ятку! Нікого в усьому широкому Земному колі. У нього є певні шанси перемогти в чесному бою, а це — найкраще, на що можна сподіватися в бою з отим дияволом. От тільки є одна проблема.

— Лиш одна?

— Допоки та клята відьма жива, ніякого чесного бою не буде.

Шукач відчув, як його плечі згорбилися ще сильніше.

— Що ти хочеш сказати?

Краммок закрутив один із дерев’яних знаків у своєму намисті.

— Не уявляю, як вона може допустити, щоб Бетод програв і вона сама програла разом із ним. Так? Вона ж така розумна відь­ма. Вона може витворити які завгодно чари. Яке завгодно благословення чи прокляття. Є безліч способів, якими та сучка може вплинути на кінець, хоча сили там уже й так вельми нерівні.

— Що?

— Я хочу сказати ось що: хтось має її спинити.

Шукачеві здавалося, що гіршим його настрій уже бути не може. А тепер зрозумів, що помилявся.

— Хай щастить, — буркнув він.

— Ха-ха, мій хлопчику, ха-ха. Я теж був би дуже радий це зробити, та в них там стоять жахливі стіни, а я не мастак через них лазити. — Краммок ляснув товстою рукою по гладкому животу. — В мені вдвічі більше м’яса, ніж треба для цього. Ні, для цього завдання нам потрібен хтось дрібний, але зі здоровезними яйцями. Сумнівів у цьому нема, і місяць це знає. Той, хто вміє гарно скрадатися, має гострий зір і впевнено ступає. Нам потрібна людина спритна й метикувата. — Він поглянув на Шукача й усміхнувся. — От тільки де б нам таку знайти, га?

— Знаєш що? — Шукач затулив обличчя руками. — Я, блядь, поняття зеленого не маю.

***

Лоґен підніс побиту флягу до губ і набрав повен рот рідини. Відчув, як міцний трунок щипає йому язика, лоскоче горло, відчув ту давню потребу ковтнути. Нахилився вперед, стиснув губи й виплюнув усе дрібними краплями. В холодну ніч полинуло полум’я. Лоґен вдивився в пітьму й не побачив нічого, крім чорних обрисів стовбурів дерев і мінливих чорних тіней, які відкидало між ними його багаття.

Він потрусив флягу й почув, як у ній хлюпочуть залишки трунку. Знизав плечима, приклав флягу до рота й нахилив пов­ністю, а тоді відчув: запалало все всередині аж до шлунка. Сьогодні духи можуть і поділитися