read-books.club » Фентезі » Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

145
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Останній аргумент королів" автора Джо Аберкромбі. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 92 93 94 ... 180
Перейти на сторінку:
з ним. Є незлі шанси, що після завтрашнього дня він уже до них не звертатиметься.

— Дев’ятипалий.

Голос, який звернувся до нього, шелестів, наче пале листя.

Із тіні вислизнув один дух і вийшов на світло від багаття. Той явно не впізнав Лоґена, і він зрозумів, що йому стало легше на душі. Звинувачення в голосі духа теж не було, як не було й страху чи недовіри. Духові було байдуже, що він таке й що накоїв.

Лоґен кинув порожню флягу поряд із собою.

— Ти сам?

— Так.

— Ну, той, хто несе з собою сміх, ніколи не буває сам.

Дух не сказав нічого.

— Мабуть, сміх — це для людей, а не для духів.

— Так.

— Ти мало говориш, еге ж?

— Я тебе не викликав.

— Це правда. — Лоґен вдивився у вогонь. — Завтра я мушу побитися з однією людиною. Людиною на ім’я Фенрір Страховидло.

— Він не людина.

— То ти про нього знаєш?

— Він старий.

— За твоїми мірками?

— За моїми мірками старих не буває, та він жив іще за Старого часу й навіть раніше. Тоді в нього був інший господар.

— Який господар?

— Ґлустрод.

Це ім’я було для Лоґена як удар ножем по вуху. Годі було знайти менш очікуваного чи менш приємного імені. Між дерев повіяв холодний вітер, і Лоґена накрило хвилею спогадів про височезні руїни Аулкуса. У нього по спині пробігли мурахи.

— Може, то якийсь інший Ґлустрод — не той, який ледь не знищив пів світу?

— Іншого немає. Саме він написав знаки на шкірі Страховидла. Знаки старої мови, мови дияволів, на лівому боці його тіла. Та плоть — від світу внизу. Там, де записано слово Ґлустрода, Страховидлу не можна завдати ушкоджень.

— Не можна завдати ушкоджень? Жоднісіньких? — Лоґен на мить замислився. — А чому б не обписати його з обох боків?

— Запитай Ґлустрода.

— Гадаю, це малоймовірно.

— Так. — Довга мовчанка. — Що робитимеш, Дев’ятипалий?

Лоґен позирнув убік, на дерева. Тієї миті думка про те, щоб дати драла не озираючись, здалася йому привабливою. Часом краще жити у страху перед цим, аніж померти, роблячи це, хай що там казав Лоґенові батько.

— Я вже колись тікав, — пробурмотів він, — і просто пробіг по колу. Усі мої шляхи ведуть до Бетода.

— Тоді нашу розмову закінчено. — Дух підвівся з-за багаття.

— Можливо, ми ще побачимося.

— Не думаю. Магія витікає зі світу, і такі, як я, засинають. Не думаю. Навіть якщо ти здолаєш Страховидло, а я не думаю, що ти його здолаєш.

— Обнадіюєш мене, так? — пирхнув Лоґен. — Удачі тобі.

Дух розчинився в пітьмі й щез. Він не став бажати Лоґенові удачі. Йому було байдуже.

Влада

Засідання вийшло похмурим і гнітючим навіть за мірками Закритої Ради. За вузькими вікнами зали було тьмяно і хмарно. Небо обіцяло грози, та не несло їх, а занурювало Білу залу в холодну напівтемряву. Час від часу старі шибки торохтіли від сильних поривів вітру; Джезаль тоді смикався і тремтів, попри оторочену хутром мантію.

Похмурі обличчя дванадцятьох стариганів не гріли йому кісток. Лорд-маршал Варуз зі зціпленими зубами був уособленням суворої рішучості. Лорд-камергер Хофф тримався за свій келих, як потопельник тримається за останній уламок свого човна. Верховний суддя Маровія хмурився так, ніби от-от мав оголосити смертний вирок усім присутнім включно із самим собою. Архілектор Сульт постійно кривив тонкі губи, шкірячись і переводячи холодні очі з Баяза на Джезаля, з нього на Маровію, а тоді назад.

Сам Перший з-поміж магів сердито дивився вздовж столу.

— Прошу роз’яснити ситуацію, лорд-маршале Варузе.

— Ситуація, якщо чесно, безпросвітна. Адуа зворохоблена. З міста втекла вже, мабуть, третина населення. Через гуркську блокаду на ринки потрапляє мало припасів. Діє комендантська година, але деякі громадяни досі хапаються за можливість грабувати, красти й бунтувати, поки влада заклопотана чимось іншим.

Маровія похитав головою. Його сива борода злегка гойд­нулася.

— І з наближенням гурків до міста можна очікувати, що ситуація стане тільки гіршою.

— А гурки наближаються, — додав Варуз, — зі швидкістю кілька миль на день. Ми робимо все що можемо, щоб їм завадити, та позаяк у нас такі обмежені ресурси… можливо, до кінця цього тижня вони вже будуть біля воріт.

Присутні вражено заохали, вилаялися собі під носа, нервово скосили очі.

— Так швидко? — На цих словах Джезалеві трохи урвався голос.

— На жаль, так, ваша величносте.

— Які сили в гурків? — запитав Маровія.

— Оцінки дуже різняться. Однак наразі… — Варуз стурбовано втягнув повітря крізь зуби, — видається, що в них щонайменше п’ятдесят тисяч бійців.

Усі знову різко вдихнули, навіть сам Джезаль.

— Так багато? — пробелькотів Халлек.

— І поблизу Кельна щодня висаджується кілька тисяч нових, — докинув адмірал Ройцер. Настрій це нікому не покращило. — Позаяк найкраща частина нашого флоту пливе забрати армію після пригоди на півночі, ми не маємо змоги їх зупинити.

Джезаль облизав губи. Стіни просторої зали, здавалося, невблаганно зсувалися.

— А що з нашими наявними військами?

Варуз і Ройцер швидко перезирнулися.

— Ми маємо два королівські полки, один піший і один кінний, загалом там близько шести тисяч людей. У Сірій варті, яка має захищати сам Аґріонт, чотири тисячі осіб. Лицарі-герольди й Лицарі Тіла — це еліта, близько п’яти сотень. На додачу ще є небойові солдати — кухарі, конюхи, ковалі й таке інше, — яких можна було б озброїти в екстреній ситуації…

— Гадаю, це вона і є, — зауважив Баяз.

— Це, можливо, ще кілька тисяч. Певна користь може бути від міської варти, та вартові — аж ніяк не професійні вояки.

— А що дворяни? — запитав Маровія. — Де їхня допомога?

— Одні — таких небагато — послали бійців, — похмуро відповів Варуз, — інші лише висловили співчуття. Від більшості… не надійшло навіть цього.

— Перестраховуються, — похитав головою Хофф. — Брок сповістив, що тим, хто пристане до нього, дістанеться гуркське золото, а тим, хто буде з нами, — гуркське милосердя.

— Так було завжди, — поскаржився Торлікорм. — Дворян цікавить лише власний добробут!

— Тоді ми маємо відкрити арсенали, — сказав Баяз, — і не тримати їхнього вмісту при собі. Треба озброїти кожного громадянина, який може тримати зброю. Треба озброїти гільдії робітників, гільдії ремісників і спілки ветеранів. Готовими до бою мають бути навіть жебраки в канавах.

На думку Джезаля, все це було чудово, та йому не дуже хотілося довірити своє життя легіону жебраків.

— Коли повернеться з армією лорд-маршал Вест?

— Якщо він одержав наказ учора, то висадиться й буде готовий прийти нам на допомогу щонайменше за місяць.

— Отже, ми повинні витримати кілька тижнів облоги, — пробурмотів Хофф і захитав головою. Нахилився до Джезалевого вуха й тихо заговорив, наче школярка, що ділиться секретами з іншою школяркою. — Ваша величносте, можливо, вам і вашій Закритій Раді було б варто покинути місто. Перевести уряд далі на північ — геть від наступу гурків, туди, де кампанією можна керувати в безпечніших умовах. Можливо, до Голсторма або…

— У жодному разі, — суворо промовив Баяз.

Джезаль не міг заперечувати, що ця ідея по-своєму приваб­лива. Острів

1 ... 92 93 94 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі» жанру - Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"