Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Отакої! — пролунав глибокий голос, і Лоґен одразу його впізнав. Хто ж це, як не Бетод?

Лоґен, як не дивно, на одну коротку мить зрадів, що його почув. А тоді згадав, скільки між ними пролитої крові. Згадав, що вони ненавидять один одного. Можна мати ворогів серед тих, із ким ніколи не зустрічався, і в Лоґена таких було вдосталь. Можна вбивати тих, кого не знаєш, і він часто так робив. Але не можна зненавидіти людину по-справжньому, не любивши її колись, а від цієї любові завжди лишається слід.

— Я тут визираю з воріт, і хто приїздить сюди з минулого? — гукнув Бетод. — Кривава Дев’ятка! Аж не віриться! Я влаштував би бенкет, але в нас тут нема зайвих харчів!

Він стояв там, на парапеті, високо над входом, поклавши кулаки на камінь. Бетод не шкірився. Не всміхався. І взагалі майже нічого не робив.

— Та це ж сам король північан! — крикнув угору Лоґен. — То твоя золота шапка досі при тобі?

Бетод торкнувся вінця в себе на голові. Великий самоцвіт у нього на лобі замерехтів у світлі призахідного сонця.

— А куди ж вона могла зникнути?

— Дай-но подумати… — Лоґен роззирнувся й оглянув голі стіни згори донизу. — Просто в тебе, як я розумію, вже не зосталося ні хріна, над чим можна королювати.

— Хе. Гадаю, нам обом зараз самотньо. Де твої друзі, Кривава Дев’ятко? Ті вбивці, якими ти любив себе оточувати. Де Грозова Хмара, Мовчун, Шукач, той паскуда Чорний Доу?

— Їм кінець, Бетоде. Вони мертві, в горах. Мертві, як Скарлінґ. І вони, і Дрібнокост, і Кривавець, і Білобок, і ще багато інших.

Тут Бетод набурмосився.

— Як на мене, невелика радість. Так чи інакше, корисні люди возз’єдналися з землею. Є серед них і мої друзі, і твої. У нас із тобою ніколи нічого не кінчається добре, еге ж? Друзі з нас кепські, а вороги ще гірші. Нащо ти сюди при­йшов, Дев’ятипалий?

Лоґен сидів у сідлі, якусь хвилю згадуючи всі ті випадки, коли він робив те, що мусив зробити і тепер. Як він кидав виклики, до чого це призводило; щасливих спогадів про це в нього не було. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий цього не хоче. Однак іншого шляху не було.

— Я прийшов кинути виклик! — проревів він, і його голос відбився луною від вогких темних стін і сконав повільною смертю в імлистому повітрі.

Бетод закинув голову назад і розсміявся. Лоґенові здалося, що особливої радості в цьому сміхові не було.

— Ради мертвих, Дев’ятипалий, ти ніколи не міняєшся. Наче якийсь старий пес, якому ніяк не заборонять гавкати. Виклик? І за що нам іще битися?

— Як я переможу, ти відчиниш ворота і станеш моїм. Моїм полоненим. А як програю, союзники зберуть манатки й попливуть додому, а ти будеш вільний.

Бетодова усмішка поступово згасла, а його очі підозріливо примружилися. Лоґен знав цей вираз обличчя з давніх-давен. Бетод зважував свої шанси, обмірковував мотиви.

— Зважаючи на те, в якій я халепі, пропозиція здається просто золотою. В це важко повірити. Яка з цього користь для твоїх південних друзів?

Лоґен пирхнув.

— За потреби вони зачекають, але ти, Бетоде, не дуже їх цікавиш. Для них ти ніщо, попри всі свої вихваляння. Вони вже поганяли тебе по всій Півночі й гадають, що ти так чи інакше більше їх не займатимеш. Якщо я переможу, вони дістануть твою голову. Якщо програю, вони зможуть раніше повернутися додому.

— Я для них ніщо, так? — Бетод сумовито всміхнувся. — Ось до чого все дійшло після всіх моїх трудів, поту й болю? Ти радий, Дев’ятипалий? Радий бачити, як усе, за що я боровся, втоптується в порох?

— А чого б мені не радіти? У цьому ти можеш винуватити лише самого себе. Ти сам нас до цього довів. Прийми мій виклик, Бетоде, а тоді, може, до когось із нас прийде спокій!

Король північан вирячив очі, дивлячись униз.

— Винуватити лише самого себе? Мені? Як же швидко ми забуваємо! — Він схопив ланцюг, що лежав у нього на плечах, і забряжчав ним. — Гадаєш, я хотів цього? Гадаєш, я просив хоч щось із цього? Та я просто хотів іще одну смужку землі, щоб годувати своїх людей, хотів зупинити великі клани, які мене щемили. Я просто хотів іще кілька перемог, якими можна пишатися, хотів передати синам щось краще за те, що сам дістав від батька.

Бетод нахилився вперед, ухопившись руками за бійниці.

— А хто ж постійно ішов на крок далі? Хто ніколи не давав мені зупинитися? Хто не міг не куштувати крові, а покуштувавши її, п’янів, дурів від неї, ніколи не міг насититися? — Бетод тицьнув пальцем униз. — Хто, як не Кривава Дев’ятка?

— Не так усе було, — загарчав Лоґен.

Вітер поніс різке відлуння Бетодового сміху.

— Хіба? Я хотів поговорити з Шамою Безсердечним, але ж ти мав його вбити! Я спробував домовитися під Геонаном, але ж ти мав полізти вгору, розквитатися з ким хотів і нажити собі ще з десяток недругів! Мир, кажеш? Я благав тебе дозволити мені укласти мир під Уффрітом, але ж ти не зміг не побитися з Тридубою! Я благав тебе на колінах, але ж ти жадав мати найгучніше ім’я на всій Півночі! А тоді, здолавши його, ти порушив дане мені слово і зберіг йому життя, наче тоді не було нічого важливішого за твою кляту гордість!

— Не так усе було, — сказав Лоґен.

— Нема на Півночі такої людини, яка не знала б, як усе було насправді! Мир? Ха! А як щодо Хрипія? Я був готовий повернути йому сина за викуп, і ми всі могли б розійтися по домівках щасливі, але ж ні! Що ти мені сказав? Легше зупинити Вайтфлоу, ніж Криваву Дев’ятку! Тоді ти не зміг не прибити його голову до мого знамена, щоб її бачив увесь світ, щоб помсті ніколи не було кінця! Щоразу, коли я намагався зупинитися, ти тягнув мене далі, затягував чимраз глибше в болото! Аж доки зупинитися не стало можливо! Аж доки не стало ясно: або ми, або вони! Аж доки мені не довелося вирізати всю Північ! Ти зробив мене королем, Дев’ятипалий. Який вибір ти мені залишив?

— Не так усе було, — прошепотів Лоґен. От тільки знав, що все було саме так.

— Якщо це тебе тішить, кажи собі, що я — причина всіх твоїх бід! Кажи собі, що це я безсердечний, це я головоріз, це я кровожерливий, але запитай себе, в кого я навчався. Я мав найкращого вчителя! Якщо бажаєш, удавай із себе добру людину, того, хто не мав вибору, та ми обидва знаємо, що ти таке насправді. Мир? Не буде тобі ніколи миру, Кривава Дев’ятко. Ти створений зі смерті!

Лоґен хотів би заперечити, та це було б лише черговою брехнею. Бетод по-справжньому знав його. Бетод по-справжньому його розумів. Краще за всіх на світі. Його найбільший ворог і водночас найкращий друг.

— Тоді чому ти мене не вбив, коли мав змогу?

Король північан нахмурився так, ніби не міг чогось зрозуміти. А тоді знову розсміявся. Істерично зареготав.

— А ти не знаєш чому? Ти стояв там, зовсім поряд із ним, і не знаєш? Ти нічого в мене не навчився, Дев’ятипалий! Стільки років минуло, а дощ і досі несе тебе куди схоче!

—