Читати книгу - "Крижана принцеса"

Патрикові було незвично лягати спати без Еріки. Неймовірно: як легко прив’язатися до чогось приємного. Патрик піймав себе на думці, що йому складно заснути на самоті. Його також здивувало те, яким сильним було його розчарування, коли зателефонувала Еріка й розповіла, що несподівано приїхала її сестра, і сказала, що йому краще сьогодні поїхати додому. Він хотів розпитати її про все, але почув у її голосі, що вона не може відповісти, тому лише сказав, що дуже сумує й зателефонує завтра.

Зараз він не міг заснути, бо його думки повсякчас поверталися до Еріки й того, що йому треба зробити завтра. Ця ніч тягнулася вічність.

Коли діти заснули, вони нарешті змогли поговорити. Еріка швиденько дістала з холодильника їжу, коли побачила, що Анна голодна. До того ж і сама вона забула повечеряти, і тепер у її животі бурчало.

Анна водила виделкою по тарілці, і Еріка знову відчула добре знайоме хвилювання за молодшу сестру. Наче в дитинстві, вона хотіла обійняти її, поколихати й сказати, що все буде гаразд. Поцілувати в ранку й зробити так, щоб та загоїлась. Але вони вже були дорослими, і проблеми Анни стали більшими, ніж просто розбите колінце. Тепер Еріка почувалася безпомічною. Уперше за її життя молодша сестра здавалася їй чужинкою, і Еріка не знала, як краще з нею поговорити. Тож вона сиділа мовчки й чекала, поки Анна почне розмову першою. Після довгої мовчанки Анна промовила:

— Я не знаю, що мені робити, Еріко. Що буде зі мною та дітьми? Куди нам подітися? Як заробляти собі на життя? Я так довго сиділа вдома, що вже нічого не вмію.

Еріка побачила, що кісточки на пальцях Анни побіліли, коли та схопилася за стіл, немов намагаючись фізично контролювати ситуацію.

— Тс-с. Не думай зараз про все це. Усе владнається. Ти можеш залишатися тут із дітьми так довго, як хочеш. Цей будинок твій також, чи не так?

Еріка злегка всміхнулася й зраділа, що Анна всміхнулася їй у відповідь. Анна витерла рукою ніс і задумливо почала розглядати візерунок на скатертині.

— Я не можу пробачити собі того, що дозволила цьому всьому тривати так довго. Він завдав болю Еммі… Ось скажи, як я могла дозволити йому так учинити?

З її носа знову почало текти, і вона втерла його серветкою.

— Чому я дозволила йому завдати шкоди Еммі? Хіба я в глибині душі не відчувала, що колись це трапиться? Я лише заплющила очі на це заради власного комфорту.

— Анно, я стовідсотково впевнена, що ти свідомо нікому б не дозволила завдати шкоди дітям.

Еріка поклала свою руку на тендітну руку Анни. Рука її сестри була такою кістлявою, що, здавалося, вона ось-ось може тріснути, якщо притиснути її сильніше.

— Я лише одного не можу зрозуміти: попри те, що він зробив, у мене залишилася крихітна любов до нього. Я довго кохала Лукаса, і це кохання стало частинкою мене, того, ким я є, і навіть зараз мені не вдається позбутися цієї частинки. Я хочу взяти ніж і просто фізично вирізати її. Я почуваюся гидкою й брудною.

Тремтливою рукою Анна провела по грудях, немов показуючи, де сиділо ось те погане, про яке вона розповідала.

— Це нормально, Анно. Ти не маєш соромитися цього. Єдине, що ти маєш зробити саме зараз, — зосередитися на тому, щоб прийти до тями після всього, що трапилося.

Вона на мить замовкла.

— Ти маєш подати на Лукаса заяву до поліції.

— Ні, Еріко, я не можу цього зробити.

Анна вмивалася сльозами: кілька краплинок повисло на її підборідді, а потім упало, залишивши вологі сліди на скатертині.

— Ні, Анно, ти мусиш. Ти не можеш залишити його непокараним. Не кажи, що ти змиришся з тим, що дозволила йому зламати руку дочці й уникнути за це покарання.

— Я не знаю, Еріко. Я втратила здатність тверезо мислити, мені здається, що зараз у мене неясна голова. Мені про це важко думати; можливо, пізніше.

— Ні, Анно. Пізніше не можна. Потім буде запізно. Ти мусиш зробити це зараз! Я зранку піду з тобою до поліцейської дільниці. Ти маєш це зробити не лише заради дітей, а й заради самої себе.

— Я не впевнена, що мені не забракне на це сил.

— А я знаю, що не забракне. На відміну від нас, в Емми та Адріана є мати, яка готова зробити для них усе.

Еріка не могла приховати гіркоту в словах.

Анна зітхнула.

— Ти маєш прийняти це, Еріко. Я вже дуже давно усвідомила, що тато — єдиний із батьків, хто справді про нас піклувався. Я перестала ламати голову над тим, чому так сталося. Звідки я знаю? Можливо, мати ніколи не хотіла дітей? Можливо, ми не ті діти, про яких вона мріяла? Ми про це ніколи не дізнаємося, та й ради в цьому немає. Хоча мені пощастило більше, ніж тобі. У мене була ти. Можливо, я ніколи не казала тобі про це, але я ціную те, що ти зробила для мене, і те, що ти була поруч у дитинстві. Ти не мала нікого, Еріко, хто б піклувався про тебе замість мами, але зараз ти не маєш горювати через це, пообіцяй мені. Гадаєш, я не бачила, як ти постійно мучиш себе? Те, що ти боїшся бути ображеною. Ти маєш навчитися відпускати минуле, Еріко. Здається, зараз у твоєму житті з’явилася потрібна людина, і ти не можеш пропустити свій шанс. Я теж колись хочу стати тіткою.

Вони обидві засміялися крізь сльози, і цього разу настала черга Еріки витирати ніс серветкою. Через нагромадження почуттів у кімнаті стало важко дихати, але водночас віяло полегшенням і весною. Так багато несказаних слів, так багато пилу в кутках, і нарешті настав час витерти його назавжди.

Вони проговорили всю ніч, поки зимова темрява не змінилася на ранковий туман. Діти спали довше, ніж завжди, і, коли зрештою Адріан сповістив криком, що він прокинувся, Еріка пішла до нього. Вона хотіла, аби Анна кілька годинок поспала.

Їй полегшало на душі. Вона не пригадувала, щоб коли-небудь почувалася так легко. Звісно, її засмучувало те, що трапилося з Еммою, але вони з Анною за ніч сказали одна одній найважливіше. Те, що мали сказати ще багато років тому. Хоча деяка правда була