Читати книгу - "Крижана принцеса"

— О Боже! Заходь, звісно, це просто чудово!

— Як тебе знайти?

— Ми працюємо в підвалі. Заходь у центральні двері, проїдь ліфтом на нижній поверх, поверни праворуч і йди до кінця коридору. Останні двері наші. Подзвони в них, і я тобі відчиню. Дуже чудово буде побачитися.

— Навзаєм. Тоді побачимося за кілька хвилин.

Патрикові знову стало соромно, що він мав на меті попросити давнього друга про допомогу, але сам він не раз рятував Роберта. Під час навчання Роберт жив разом із ним і був заручений із дівчиною на ім’я Сюсанне, але водночас загравав до їхньої одногрупниці Марі. Усе це тривало майже два роки, і Патрик неодноразово виручав Роберта. Багато разів він вигадував другові алібі й використовував свою багату уяву на максимум, коли телефонувала Сюсанне й запитувала в нього, чи не знає він, де Роберт.

Зараз усе це здавалося йому нечесною грою. Але тоді вони були юними й наївними, і, якщо казати щиро, він вважав це дуже захопливим і навіть трохи заздрив Робертові, який мав двох наречених. Звісно, одного дня все це добігло кінця: Роберт залишився і без помешкання, і без дівчат. Кілька тижнів йому довелося ночувати на дивані Патрика, допоки він не знайшов нову дівчину, з якою почав жити разом.

Коли Патрик почув, що Роберт працює в Сальґренській лікарні, дійшли й плітки, що той одружений і має дітей. Патрикові складно було це уявити. Як-не-як зараз він усе з’ясує.

Патрик простував нескінченним коридором лікарні. Хоча, за словами Роберта, усе було просто, він встиг двічі заблукати, доки зрештою не опинився біля правильних дверей. Він подзвонив у них і зачекав. Двері посмиком відчинилися.

— Приві-і-і-т!

Вони люб’язно обійнялися, а потім відступили крок назад, аби роздивитися один одного. Патрик помітив, що час не відбився на Робертові, і сподівався, що Роберт про нього такої самої думки. Для впевненості він втягнув живіт і трохи розпрямив груди.

— Заходь-заходь.

Роберт завів його до свого офісу, який здавався дуже тісним, і місця ледве вистачало на одну людину. Годі вже казати про двох. Патрик роздивився Роберта ближче, сівши навпроти нього на стілець перед письмовим столом. Його світле волосся було так само добре підстрижене, як і в юнацькі роки, а під білим халатом виднівся так само добре випрасуваний одяг. Патрик завжди задумувався про те, що охайність Роберта контрастувала з тим хаосом, який він часто створював в особистому житті. Його погляд прикувала світлина на поличці за письмовим столом.

— Це твоя сім’я?

Патрикові не вдалося приховати здивування.

Роберт гордо всміхнувся й дістав із полички фотографію.

— Та-ак, це моя дружина Каріна та двоє дітей — Оскар і Майя.

— Скільки їм років?

— Оскарові два роки, а Майї шість місяців.

— Чудово. Коли ти одружився?

— Три роки тому. Ти ніколи не уявляв, що з мене може вийти батько родини?

Патрик засміявся.

— Маю зізнатися, це стало для мене несподіванкою.

— Знаєш, кажуть, що на старість грішник сам іде до церкви. А як твої справи? Теж, певно, маєш велике сімейство?

— Насправді ні. Я розлучений. Та й дітей не маю, але, зважаючи на обставини, це навіть добре.

— Шкода, що так.

— Усе не так погано. Зараз у мене дещо налагоджується, тож згодом побачимо.

— Що ж трапилося, що ти, мов грім із ясного неба, з’явився після стількох років?

Патрик зніяковів. Він знову згадав про те, що так довго не давав про себе знати, а з’явився лише тоді, коли йому знадобилася допомога.

— Я був у місті в робочих справах і пригадав, що ти працюєш у судовій медицині. Мені потрібна твоя допомога з однією річчю, просто я не маю часу віддати її на розгляд нашим колегам. Вони впораються щонайменше за тиждень, а я не маю стільки часу. Та й терпіння.

Здавалося, наче Роберта захопила ця ідея. Він поклав руки на стіл і чекав, доки Патрик продовжить свою розповідь.

Патрик нахилився й дістав зі своєї сумки аркуш паперу, що лежав у пластиковому пакеті. Він простягнув його Робертові, який посвітив на нього яскравою лампою.

— Я вирвав цей аркуш із блокнота жертви вбивства. Я бачу, що на ньому є сліди від написаного на попередньому аркуші, але вони дуже слабкі, щоб їх розгледіти. Гадаю, у вас має бути приладдя, аби відновити їх?

— Так, ми маємо таке. — Роберт дещо тягнув із відповіддю, продовжуючи роздивлятися аркуш під лампою. — Як ти сам знаєш, у нас діють дуже суворі правила, як і в якому порядку проводити експертизу. У нас лежить купа термінових справ і чекає своєї черги.

— Так, я знаю. Я подумав, що буде швидше й простіше, якщо я попрошу тебе про це. Може, тобі вдасться подивитися трохи швидше, якщо це можливо…

Роберт зморщив лоба, роздумуючи над словами Патрика. Опісля він усміхнувся й підвівся з-за столу.

— Можна обійтися без зайвої бюрократії. З цим можна впоратися за кілька хвилин. Ходімо зі мною.

Він пішов попереду Патрика маленьким вузьким коридором і відчинив двері навпроти. Кімната була просторою та світлою. Усюди стояли різні пристрої, що мали дуже незвичайний вигляд. Блискуча чистота, білі стіни, усі полички й шафи створювали враження операційної. Необхідний пристрій стояв у кінці кімнати. Роберт обережно дістав із пакета аркуш і поклав його на пластину. Він натиснув кнопку «увімкнути», і одразу ж загорілася синя лампочка. Умить із бажаною чіткістю на аркуші з’явилися слова.

— Бачиш? Ти це сподівався побачити?

Патрик швидко переглянув текст.

— Так, це саме те, на що я сподівався. Можеш зачекати хвилинку? Я хочу записати текст.

— Я маю кращу ідею. За допомогою цього пристрою я можу сфотографувати його. Можеш узяти фото із собою.

На обличчі Патрика з’явилася широка усмішка.

— Неймовірно! Це прекрасно. Дякую!

За півгодини Патрик вийшов з офісу Роберта, тримаючи в руках фотографію тексту з блокнота Андерса. Він затято пообіцяв Робертові давати частіше про себе знати й сподівався, що зможе дотриматися цієї обіцянки. На жаль, сам він не був упевнений у цьому.

Дорогою додому він поринув у роздуми. Патрик дуже полюбляв їздити в темряві. Тиша темної ночі, порушувана лише світлом поодиноких автомобілів, допомагала йому заглибитися у власні думки. Крок за кроком він зіставляв те, що йому вже було відомо, з тим, що щойно прочитав на аркуші. Коли він