Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Ось цього треба шукати, — показав я.

— Красунчика? — кивнув полковник.

Цей товариш, Григорій Тендряков, справді був красень, мабуть, жінкам дуже подобався.

— Його. Любить покрасуватися, а ще його рота з Житомира на фронт відбувала, міг почути, що ікону везуть.

Полковник віддав наказ шукати цього Тендрякова.

— А що як не він? — Роттенбург дуже хвилювався.

— Я з різних боків копаю, — запевнив його. — Як там владика?

— Лікар дав йому снодійне, спить. По місту вже про ікону балакають...

— Готуйте на завтра урочисту зустріч. Оркестри, парад, хресна хода, все як треба.

— А якщо не знайдете?

— Готуйте, — кивнув я, все дивився на фотографію цього Тендрякова. У мундирі, при шаблі, груди колесом, у очах бісики. Десь у дорогому ательє фотографувався, для себе, а потім фотографія у справу потрапила. — Піду пообідаю.

— У вас апетит є? — здивувався полковник.

— Вовчий, — кивнув я і пішов.

Пообідав разом із Нікольським, який усе захоплювався моїм спокоєм. Потім поїхали на Личаків. Залишив його подалі, пішов пішки. Тонько вже чекав. Спробував обшукати.

— Браунінг при мені, заспокойся, — сказав йому.

— Віддайте, — попросив він.

— Веди давай, горе, — відповів я, і він не наважився суперечити. Повів.

Павутиння якихось вулиць та провулків, потім через кущі, вивів до цвинтаря. По дорозі помітив я кілька постів. Обережні були львівські злодії. Чекало мене з десяток їх. По очах видно, що мужики досвідчені і вмілі. Тонько залопотів щось про браунінг, але не стали його і слухати.

— Цо треба? — спитав один у мене.

— Українську розумієте?

— Розуміємо.

— Тоді так. Вночі сталася одна прикрість. Ваші люди пограбували дещо і взяли те, чого брати не слід було. Треба повернути.

Зареготали вони. Дуже їм весело стало.

— Ти зовсім дурний? — спитали мене. — Злодія просиш повернути вкрадене? — далі реготали.

— Не прошу, хлопці. А пояснюю. Вкрав, скоріш за все, Лех Когут. Шимон Балтер міг із ним бути. Вони мені не потрібні, а от те, що взяли, нехай повернуть.

— Курва матір, та коли таке було, що чесним батярам вимоги ставили! — крикнув один мішанкою польської, української і ще якихось невідомих мені мов. Але я його більш-менш розумів.

— Не вимоги це, а вибір. Або повернеться вкрадене, або станеться те, що станеться.

— Слухай, москалику, ти лякати нас затіяв? Може, поплутав щось? — спитав один з босяків і зробив до мене крок. — Думаєш, як твої війська у місті, то можеш нам вимоги кидати? Та плювали ми! Влада — окремо, а ми — окремо!

— Слухай і ти, лебедику. Чув я, що цієї ночі двох ваших підрізали...

— То й що? — спитав босяк зухвало, але його товариші прислухатися почали.

— А те, що скільки зараз у Львові москальських злодюг? Кілька десятків, не більше. І вже з ними важко.

— Нічого, впораємося! Наше місто, наші правила!

— Поки ваше, хлопці, поки. Але справа в тому, що уряд нічними подіями дуже засмучений. І от вийшов наказ до поліції Одеси, Ростова та Києва провести арешти серед тамтешніх злодіїв і навантажити ними по одному ешелону. Чуєте?

— Нас проблеми цих варварів не хвилюють.

— А це не варварів проблеми, це ваші проблеми, хлопці. Бо ешелони, по півтора десятка вагонів у кожному, вже набиті і відправлені. І не до Сибіру, ні, а сюди, до славетного Лемберга. Три ешелони з відбірною босотою. Якій дозволили різати вас і вбивати, а поліція не втручатиметься. Кажете, що це місто ваше? Було ваше, а вже завтра чуже вам стане, вороже. Чуєте мене?

Дивилися вони на мене, вороже дивилися. І схвильовано водночас.

— Бачу, що зрозуміли ви мене. Тоді так, до вечора чекаю я, і потяги з босяками далі Рівного не підуть. Ну а як не знайдете ви те, що Лех Когут узяв, тоді просто тікайте. Швидко тікайте, далеко тікайте, бо вже завтрашньої ночі буде на вас полювання. Не десять, не сто, а тисячі російських босяків приїдуть сюди. Бо ж навіщо Російській імперії чужі злодії, коли своїх вистачає? То думайте, хлопці, добре думайте. А як щось надумаєте, то нехай Тонько прийде до мене ось сюди і скаже, — дав їм аркуш з адресою своєї кімнати. — Бувайте, хлопці.

З тим і пішов, зупинити мене не намагалися. Тонько вивів до дороги, сів я в машину і поїхали.

— Ну і місця ж тут, Іване Карповичу! Такі морди ходять, наче у Москві на Хітровці! — хвилювався Нікольський. — Дізналися щось?

— Дещо. Відвезіть мене додому і будьте, будь ласка, на телефоні. Якщо щось серйозне станеться, то сповіщайте.

— Як додому? — Штабс-капітан заблимав очима. — А розслідування?

— Поки все, що міг, я зробив. Думаю, що результати будуть. Так і перекажіть полковнику. І знайдіть того клятого Тендрякова!

Нікольський привіз мене додому, я зайшов до кімнати, зачинив двері, обдивився все, потім пересунув ліжко так, щоб його з боку вікна прикривала шафа, і влігся. Хотів поміркувати над цією справою. Мені здавалося, що Тендряков уже мертвий. Бандити тим дурником скористалися і мусили прибрати. Дивно, що тіла офіцерського досі не знайшли. Але ділитися з Тендряковим не стали б, це для бандитів образа особиста. З благородними вони справу мали, але доти, поки благородні були їм потрібні. А потім кінчали. Хоча, звісно, бували і винятки. Чув я про історію, як один есдем розробив план пограбування банку. Здійснювати його мала бойова група бунтівників, але ту в останню мить арештувала поліція. У номері готелю в них бомба вибухнула. Всіх чотирьох арештували. Організатор залишився на свободі. Партія вимагала грошей, тож він звернувся по допомогу до кримінальників. Чотирьох сірих, професійних нальотчиків. Ті погодилися допомогти за половину здобичі. Бо план був красивий. Банк у той час затіяв ремонт і чекав на бригаду мулярів. Бригада приїхала, спустилася до підвалу разом із фанерними валізами для інструментів. Там зв’язала охоронця і банкіра, який прийшов показувати, що треба робити. Він же відчинив сховище та сейф, бандити набили грошвою валізи і піднялися нагору. У цей час есдем