Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Ще один шлях на північ починався на узбережжі Меотіди (Азовського моря) у Кремнах (ця еллінська гавань двічі згадана Геродотом), між річками Геррос (нині р. Молочна) і Танаїсом. Товар на Кремни возили з Боспору. Це означає, що саме цим шляхом у Скіфію мали потрапити ювелірні прикраси та інші вироби еллінських майстрів, виготовлені у Пантікапеї. Можливо, саме цим шляхом колись везли знамениту Пектораль. Далі шлях йшов суходолом. На старих мапах у районі сіл Ботієве та Строганівка можна побачили «алеї» (їхня довжина вимірюється кілометрами!) утворені насипами курганів, між якими проходили давні дороги. Вони радіально розходяться від якогось місця, де, напевно, розташовувалося давнє торжище у районі скіфських зимівників, зафіксоване знахідками як скіфського ліпного посуду, так і численними фрагментами амфор. Напрямок доріг — на захід, північний захід, північ та схід. Східний шлях вів до дельти Дона, де збереглися рештки укріпленого скіфського поселення (Єлизаветинське городище). Він проходив на певній віддалі від узбережжя, що давало змогу обійтися без переправи через численні річки, які складно було перетинати при впадінні в море — у степу це не становило жодних проблем. Цей шлях проходив через чисельні скіфські зимівники, де вистачало покупців на заморський храм (а також продавців місцевого краму).

Західний шлях майже збігається з середньовічною «Кальміуською сакмою», яка йшла лівобережною Скіфією повз царські кургани. До речі, середньовічний Чумацький шлях (яким транспортували сіль) проходив повз знаменитий царський курган Чортомлик.

Ще один шлях суходолом на північ починався у Пантікапеї, з Таврики на «материк» перебиралися через Переком та Арабатською стрілкою. Далі вододілами (повз ще чотири царські кургани) ці дороги виводили до величезного Кам’янського городища на Дніпрі, яке дослідники пов’язують із «столицею» степової Скіфії. Цей шлях можна було пройти за дев’ять днів. Ясна річ, що на Кам’янці маршрут не закінчувався і йшов по лівому берегу на Більське городище. Крім того, у цьому місці можна було переправитися на правий берег Дніпра.

Крім магістральних шляхів, є приклади організації трас для торгівлі «місцевого значення». У радіусі до 100 км навколо Більського городища (найбільшого на той час не лише в Україні, а й в Європі) нараховується понад півсотні (!) городищ, тобто укріплених місць скіфського часу. Вони розташовані переважно вздовж берегів річок, що впадають у Дніпро або у Сіверський Донець. Сам Більськ розташований у стратегічно важливому місці, де пролягав шлях із верхів’їв Дінця до Дніпра.

Серед городищ є досить великі, які теж можна називати містами, й невеликі, які мог­ли бути фортецями. Навколо і тих, і інших розташовано відкриті селища. Усі городища прикривають ті або інші шляхи, що проходили уздовж рік або вододілами. Відстань між укріпленнями не перевищує, зазвичай, 11–17 км. Тому найповільніший караван із добре завантаженими возами при всьому давньому бездоріжжі міг розраховувати впродовж дня знайти захист, дах і нічліг. Уся ця система, створена у Лісостепу для забезпечення зокрема і місцевої торгівлі, була організована не гірше Великого Шовкового шляху, лад і безпеку на якому підтримували великі та цивілізовані держави давнини.

Водні шляхи

Елліни традиційно віддавали перевагу подорожам і перевозці товарів по воді, ретельно описуючи можливості різних регіонів у цьому відношенні. У часи Геродота вважали, що у Скіфії придатні для судноплавства вісім річок. До цього числа, певно, входили: Борисфен (Дніпро), Тірас (Дністер), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Буг).

Однак місцеві торгівці використовували і менші річки, навряд чи відомі еллінам. Приміром, завдяки знахідці затопленого човна-довбанки на дні р. Супій на Полтавщині стало відомо, що і тут товари для замовника (як-от розкішний набір із золоченої бронзи) могли доставляти водою.

Подробиці стосовно морських шляхів відомі завдяки античним периплам — описам, які включають назви портових міст, відомості про основні орієнтири та час плавання на певних відтинках маршруту, описи подорожей морем. До наших днів дійшли перипли, де описано шляхи уздовж чорноморського узбережжя. Відстані у периплах рахували у стадіях (від 177,6 до 178 м у еллінів). Напевно, такі твори почали складати ще у часи колонізації, однак до наших днів дійшли порівняно пізні твори. Перипл Понту Евксинського Арріана належить до першої половини ІІ ст., проте у нього згадано античних авторів, а це свідчить про існування давніших описів.

Особливо цікавим у цьому творі є опис святилища Ахілла Понтарха на острові Левка (нині — острів Зміїний). Мореплавці не оминали острів, вшановуючи божественного героя, володаря Понту (місцевий титул сина Фетіди — Ахілл Понтарх). Підводні дослідження навколо острова виявили значну кількість якорів давніх суден, які свідчать про надзвичайну популярність святилища серед еллінів.

Пересувалися кораблі уздовж узбережжя, аби використовувати видимі орієнтири, описані у периплах. Відомо про спроби спорудження маяків — приміром, «башти Неоптолема» неподалік давнього гирла Тіраса, згаданої у творі античного географа Страбона.

Морський транспорт забезпечував досить великі обсяги перевезень в обидва боки. Про розмах імпорту свідчать чисельні археологічні знахідки, насамперед амфорна тара. Про потік товарів із берегів Понту свідчать відомості про хлібну торгівлю Боспорського царства. У окремі роки вона сягала від 5 до 30 тисяч тонн. Враховуючи водотонажність еллінських торгових суден (80–100 т) для транспортування 5000 т збіжжя потрібно було задіяти 50–60 кораблів, а для максимальних 30 000 т — 300–375. Враховуючи вірогідне число суден, задіяних у торгівлі на Понті, кожне з них мало в такому разі зробити по декілька рейсів.

Слід враховувати також і сезонний характер перевезень у цій частині Ойкумени. Осінні та зимові місяці є несприятливими через штормову погоду. Прикладом може бути повідомлення про загибель македонського полководця Зопіріона та його війська при спробі повернутися восени морем із походу на Ольвію.

Описуючи торгівлю на Понті Евксинському античні автори не оминають проблему піратів і піратства. Пальму першості у цьому промислі ділять мешканці кавказького узбережжя і таври, які створювали чималі проблеми у випадку, коли торгові кораблі надто наближалися до узбережжя. У таврів до того ж існував давній звичай ушановувати богів, приносячи їм у жертву тих, хто вижив під час аварії корабля і опинився на березі. У такому разі складно було врятуватися навіть римським військовим морякам та легіонерам. Про це яскраво свідчать знахідки зроблені при розкопках таврського святилища над Гурзуфом. Недаремно римляни, щоб убезпечити каботажне плавання вздовж берегів Таврики, збудували тут на мисі Ай-Тодор невелику фортецю.

Економіка кельтів

Геннадій Казакевич

Кельти залишили по собі багату матеріальну спадщину, й однією з найбільших загадок їхньої культури досі залишається дивовижна спорідненість традицій виробництва на величезному просторі від Атлантики до Карпатської улоговини. Ця спорідненість проявляється, насамперед, у поширенні одних і тих самих типів металевих предметів: мечів, наконечників списів та дротиків, деталей оснащення щитів, застібок-фібул, торквесів (шийних гривень), поясних ланцюгів, браслетів та підвісок тощо. Близькими є також традиції керамічного, склоробного, ткацького виробництва, будування житла тощо. Швидке поширення моди та певна уніфікованість виробничих технік в умовах досить обмежених комунікацій залізної доби може пояснюватися лише певними особливостями розвитку суспільства та організації